49.22 — На межі

Вітер ревів навколо них, розганяючи залишки диму і гару, ніби сам світ прагнув змін. Вони стояли на вулиці — серед руїн, палаючих уламків і порожніх площ, які знали їхній біль і страх. 

Напруга зависла у повітрі, і кожен подих лунав голосніше, ніж варто було б.

Лея стояла поруч із Вирієм, дивлячись йому у вічі, але в її погляді була суміш ніжності й розгубленості, немов вона цілувала не того, кого хоче, а того, кого боїться втратити.

Її губи торкнулися його, але без впевненості, як розгублена мандрівниця, що заблукала у власних почуттях. Серце билося, а думки розривалися між страхом і надією, між реальністю і тінню минулого.

Поруч Тесса стояла, пістолет міцно стискаючи в руці, направленому на Еріка. Її очі палали рішучістю, але в них ховалися сумніви і біль.

— Скажи мені хоч одну річ, — голос її прозвучав жорстко, — якої Манускрипт не знав би? Щось, що зробить тебе справжнім. Ти не просто образ, не просто фрагмент. Скажи мені це!

Ерік повільно підняв очі, і в його погляді читалася втома і відчай. Його сорочка з правого боку була вже просочена кров’ю — тонкий металевий уламок стирчав з плеча, і кожен рух давався важко.

— Тесса… — голос його став тихим, майже зломаним. — У мене дежавю. Ця сцена… цей момент… вже був. Ти стріляла в мене тоді. І я… вижив лише завдяки тобі. Потім пожертвував собою, щоб врятувати вас усіх.

Він хитнувся, але встояв — долонею притримав плече, де запеклася кров. Вітер шаленів довкола, заграваючи з палаючим попелом, і час, здавалося, затягнувся у цьому згадуванні. Всі пригадали той крихкий момент, коли N-кухар і Пан Ратон загинули, і тоді Ерік став героєм, яким усі поважали і водночас боялися втратити.

Тесса дивилася на нього, її рука тремтіла, пістолет віддавав холодом, але вона не стріляла. Очі її наповнилися слізьми, що блищали як маленькі зірки в темряві.

— Я… — прошепотіла вона, відводячи зброю, — не можу зробити це знову. Бо я тебе обрала. Навіть якщо світ іржавий, навіть якщо ми на межі — я оберу тебе.

Ерік зробив крок уперед, ледь шкутильгаючи, наблизився до Тесси, і їхні погляди зустрілися, повні сумнівів, болю, але й безмежної ніжності.

— Ти справді мене бачиш? — тихо запитав він.

— Так, — відповіла вона, посміхаючись крізь сльози, — справжнього. І це важливіше за будь-які ілюзії.

В цей момент Вирій і Лея, зачаровані цією миттю, теж відчули, як напруга розвіюється, і тривога замінюється теплом.

— Ми всі стоїмо на межі, — прошепотіла Лея, — але разом можемо переступити через неї.

Тео стояв трохи осторонь, закриваючи собою Векс — її плече все ще було обпалене, але вона не відводила погляду від сцени перед ними.
— Чесно, — пробурмотів він, злегка усміхаючись, — я вже був готовий витягти вас із чергової безглуздої кулеметної сварки.

— А ти думав, нас це мине? — прошепотіла Векс, намагаючись жартувати, але в її голосі відчувався трепет.

Тео знизав плечима, схилився до неї і тихо додав:

— Я думав про одне: якби ти зникла в тому вибуху, я б... більше нічого не збирав би.

Векс різко підвела очі до нього. Вітер рвав її пасма, попіл сідав на вії, а вона, не думаючи, обняла його — швидко, вперто, як на полі бою.

— Ти мене не позбудешся, Тео, — прошепотіла. — Навіть якщо доведеться йти за тобою в найгірший код світобудови.

Він усміхнувся, обережно поклав долоню на її потилицю й нахилився ближче.

— Ну, тоді тримайся, бо я тепер точно не відпущу.

Їхні губи зустрілись коротко, але щиро. У поцілунку не було пафосу, лише тепло, чесність і змучена надія, що світ не зовсім ще розвалився.

Навколо панував холодний вітер, що розганяв залишки хаосу, але в їхніх серцях запалав вогонь, який ніщо не могло погасити.
На межі, між тим, що було, і тим, що буде — вони всі обрали не тікати, а тримати один одного.