49.18 — Пекло

Світ миттєво змінився, неначе зірвався завіса між реальністю і найстрашнішими кошмарами. Пастка, яку вони так боялися, спрацювала, і кожен опинився у власному пеклі — намальованому з найтемніших страхів, розчарувань і болю, що довго ховалися у глибині їхніх душ.

Тесса застигла на місці, відчуваючи, як повітря навколо стало густим, немов стислим у тісному кільці. Перед нею розгорнулася сцена — порожній офіс агентства, стіни якого повільно руйнувалися і сипалися у пил, а зруйновані меблі були символом їхніх спільних надій, що розлетілися вщент. Її погляд зустрівся з Еріком — але він стояв далеко, відвернувшись, ніби забув про неї, ніби між ними прірва, яку не подолати. Вона простягнула руку — і пальці торкнулися лише холодного повітря. Їхні душі прагнули доторкнутися, але стіна розпачу розділяла їх. Тесса відчула, як серце рветься на шматки, і сльози непомітно котилися по щоках.

Лея опинилася на холодній підлозі, вся в сльозах, розбита і безпорадна. Темрява навколо неї наче поглинала все живе — найближчі їй люди зникали один за одним, залишаючи після себе глибоку тишу. Вона стискала в руках амулет, який колись оберігав її, а тепер перетворився на бездиханні уламки. Її серце розривалося — страх залишитись самою, забутою, роздирав душу і не давав дихати.

Вирій стояв на безкраїй сніжній рівнині, холодній і ворожій. Лід скрипів під ногами, мороз щипав шкіру, а навколо — ні душі. Він ішов крок за кроком, але відчував, як сила покидає його, як холод проникає у саму сутність. Його крик у безмежжя гаснув, залишаючи лише самотність і порожнечу. Він був загублений, ізольований, і це відчуття безпорадності душило його сильніше, ніж мороз.

Ерік опинився у лісі, де дерева замість листя мали полум’я — горіли їхні спогади, їхня історія. Люди, яких він любив, були на межі відчаю, їхні обличчя викривлені болем і злістю. Він хотів кричати, рятувати їх, але голос губився у бурі. Найстрашнішим було відчуття провини, що з’їдала його зсередини, отруювала кожен подих.

Векс опинилася на руїнах свого колишнього життя, сама посеред ворогів, оточена небезпекою. Її очі блищали слізьми, але в них була і непохитна рішучість. Вона знала — не можна нікого врятувати. Вона була сама, і кожен її крок міг бути останнім. Та навіть у цій безвиході у Векс жевріла іскорка волі боротися далі.

Тео, зазвичай із сарказмом і жартами, тепер сидів у темній кімнаті з тьмяним світлом лампи, що ледве мерехтіло. Друзі повільно віддалялися, забуваючи про нього, і він відчував себе зайвим, непотрібним — тінню серед живих. Його внутрішній голос жорстоко нашіптував: «Ти нікому не потрібен. Ти — самотня тінь».

Крики проривалися крізь цю темряву — вони були одночасно болем розставання і відчаєм любові, що не може врятувати.

Лея, стискаючи кулаки, плакала — не від страху, а від безсилля. Вона тягнула руки в порожнечу, що нагадувала обійми, яких ніколи не буде.

Тесса і Ерік намагалися доторкнутися один до одного, але пальці не стикалися, неначе між ними простягнулися тонкі нитки розпачу, що не давали їм бути разом.

Вирій у сніжній пустелі кричав у тишу, прагнучи пробудитись, та марно.

Цей кошмарний калейдоскоп — біль, самотність, втрата — розкрився перед ними, як справжнє пекло.

Але посеред цього хаосу, коли розпач пульсував у їхніх очах, зародилася одна думка — щоб вибратися, треба діяти.

І найбільше випробування — попереду.