49.17 — “Ти не ти”

Кімната, що ще недавно наповнювалася світлом і надією, тепер здавалася тісною, нагадуючи клітку, в якій кожен звук — подих, крок, шепіт — відлунював набагато голосніше, ніж хотілося б. Повітря було густим, як перед бурею, стискуючи груди і не даючи вільно дихати. Ерік стояв на краю простору, ніби відчуваючи, що межа між реальністю й ілюзією стає все тоншою.

Його очі були темні, глибокі, наче бездонні колодязі, у яких повільно плескалися хвилі сумнівів і страхів. У голові гуркотіло — голоси, спогади, фрагменти себе і не себе зливалися в хаосі.

Раптом перед ним з’явився образ — манускрипт. Але це була не просто стара книга зі сторінками. Він оживав, розгортався в повітрі, переливався голографічним світлом, складно переплітався і мінявся. Його сторінки відкривали інші історії, інші життя, але все водночас страшно схожі на його власне.

Ерік бачив там себе — або копію себе, або навіть тінь від себе — лише фрагмент великого експерименту. Без волі. Без минулого. Без права на вибір.

Пульс у грудях шалено калатав, нібито хотів вирватися на волю. Голос у голові став нагадувати шепіт, що переливався між реальністю і кошмаром:

— Ти лише шматок. Ти — не справжній. Ти — ілюзія. Лиш порожня оболонка, створена чужими руками.

Ці слова стискали його серце, мов холодні залізні ланцюги, здавлювали горло. Він хотів крикнути — але голос зламався, відбиваючись лише тихим тремтінням.

Тесса помітила, як тінь сумніву і болю оповила Еріка, як вона захиталася під тягарем внутрішньої бурі. Її погляд став м’якшим, ніжнішим — вона переступила крок уперед і доторкнулася до його руки, яка тремтіла.

Її голос, хоч і тихий, пройнявся силою й упевненістю, розбиваючи мовчання:

— Навіть якщо ти — лише фрагмент експерименту… навіть якщо ти — не той, ким здаєшся… я тебе оберу. Бо ти — ти. Ти — той, кого я бачу. І це — моя правда.

В її словах лунав тихий вогник, який пробивався крізь морок невпевненості і страху. Це була віра, що рятувала.

Ерік подивився їй у очі. Там — не просто підтримка, а незламна віра, здатна зцілити найпохмуріші сумніви.

— Ти бачиш мене… справжнього? — голос його тремтів, змішуючи розгубленість і надію.

— Так, — відповіла вона, посміхаючись крізь сльози, — саме такого, якого я обрала — не того, хто повинен бути, а того, хто є.

Ця мить, насичена ніжністю і довірою, розірвала сірі стіни сумнівів. Навколо них прокотилася хвиля тепла, що знімала тягар ілюзій, неначе весняне сонце, що прорізає холодний ранок.

Але за межами їхнього кола світла і надії, темна тінь сумнівів лише міцніла, обплітаючи їхні душі міцнішим вузлом, готуючись до наступного удару — більш підступного і жорстокого.

Ерік, зігрітий теплом її слів, зібрав у собі останні краплини сили. Його погляд став твердим, але в глибині все ще миготів страх.

— Якщо навіть я не знаю, хто я насправді, — тихо промовив він, — то як нам усім не загубитися у цій темряві?

Тесса стиснула його руку, тепло її дотику пронизувало до самого серця.

— Ми не загубимося, бо будемо триматися один за одного, — прошепотіла вона. — Я обираю тебе. І це найголовніше.

В цей момент до кімнати тихо зайшов Тео, спостерігаючи за ними з дивною сумішшю іронії і тривоги.

— Ну що, романтики, — його голос пролунав з легкою насмішкою, — навіть у найстрашніші моменти ти знаходиш час для ніжності?

Лея, що стояла неподалік, усміхнулася в відповідь, хоча очі її були повні напруги.

— Якщо не зараз, — відповіла вона, — то коли?

Весь цей короткий момент, як оаза посеред хаосу, мовив їм: скільки б тіней не нависало, у них ще є одна зброя — справжні почуття, що можуть зруйнувати навіть найтемніші ілюзії.

І попри все, попереду їх чекала ще довга дорога — дорога до істини, що починалася з маленьких кроків довіри і вибору.