49.16 — Справжні імена

Після руйнування ілюзій і прориву собаки Альфа в кімнаті настала тиша — така, що здавалося, можна почути кожен удар серця. Світло поступово наповнювало простір, але разом із ним з’являлася нова, важлива й невідворотна істина. Герої зрозуміли: щоб розірвати пастку остаточно, потрібно відкрити двері власної сутності — промовити ті слова, які розірвуть кайдани підроблених свідомостей і повернуть контроль над реальністю.

Вирій, який ще нещодавно стояв під тягарем сумнівів і холодного страху, зробив крок уперед і звернувся до всіх:

— Настав час сказати свої справжні імена. Ті імена, що приховують наші справжні «я», ключі, які відкриють двері свободи. Без них ми залишимось у темряві.

Усі мовчки кивнули, бо відчували важливість моменту, але страх все ще стискав груди. Хтось наважиться? Хто буде першим?

Тесса зібрала всю силу волі, глибоко вдихнула і промовила:

— Я… була Марією Левченко — до агентства. Тим, ким я була, і ким залишаюсь всередині. Хоча тепер я — Тесса, детектив, який не зламається.

Слова здригнули повітря, наче промінь світла пробив темряву. У кімнаті з’явилось тепло — сміливість, що ширилася, мов хвиля.

Лея пильно подивилася на Тессу, посміхнулася, трохи сумно і ніжно одночасно:

— Моє справжнє ім’я — Софія. І саме так мене звали в дитинстві, поки світ не почав ліпити мене заново.

Її голос прозвучав як мелодія — щира і чиста, що розвіювала сумніви.

Вирій, що стояв поруч, тихо промовив своє:

— Я — Альфа-Код: 034-7Х1. Це мій код активації і суть водночас. Звучить холодно, але це я — уся моя сила і слабкість.

Слова були не просто набором символів, а ключем, що відкривав двері його істини.

Тео, який раніше ховався у тіні, раптом з’явився попереду. Він усміхнувся, саркастично підняв брову і сказав:

— Я — Михайло Степанюк. Але не запитуйте, чому мама так назвала. В моїй історії є набагато більше пригод, ніж просто ім’я.

У його голосі звучав легкий гумор, що трохи розрядив напругу, але одночасно показав його щирість і готовність боротися.

Ерік, який уважно слухав кожного, крокнув уперед із важким подихом. Він дивився у простір, наче шукав себе у своїх власних словах.

— Моє ім’я — Євген Романов. Воно в мені з дитинства, ще до того, як все це почалося. Можливо, я не знаю, ким став зараз, але це — я. Частина мене, що не зламається.

В його голосі був біль, але і рішучість — зізнання, що приймає себе, хоч і з усіма сумнівами.

Векс, тримаючи голову високо, з якимось викликом в очах, промовила:

— Я — Ольга Кравченко. Та, що завжди знала, що потрібно боротися — навіть коли все навколо падає.

Її голос був твердим, наче сталевий клинок, який пробивав найміцніші страхи.

І всі вони стояли, оголені перед правдою, назвавши свої справжні імена, мов відкриваючи стародавні замки на дверях своїх душ.

Це був момент — ритуал прозріння, коли кожне ім’я ставало ключем, що повільно знімав кайдани ілюзій.

Світло у кімнаті заграло яскравіше, ніби прийнявши їхню правду.

І в цій правді була сила — сила бути собою, навіть якщо світ навколо здається пасткою.

Вони вже не просто борці з ілюзіями. Вони — господарі своєї долі.

Надихаючись новою силою, вони почали готуватися до наступного кроку — того, що вимагатиме найбільше відваги, ніжності і віри.