49.13 — Пастка

Кімната навколо них почала здаватися чужою — ніби простір раптово зімкнувся, стиснув їх у своїй невидимій павутині, не даючи жодного подиху свободи. Стіни блимають, немов живі, відбиваючи неспокійні тіні, що витанцьовують на межі видимості, то розмиваючись, то різко набираючи форму. Під ногами холодний мармур, але здається, ніби він розтікається під їхнім вагою, прагнучи поглинути, знищити, змусити зламатися. Кожен звук — це не просто відлуння, а внутрішній голос, що шепоче сумніви, підштовхує до страху, роздвоює їхні думки.

Вони стояли разом, але кожен відчував, що поруч — чужинець. Ті, кого вони знали, могли бути лише примарами справжніх себе, тонкими нитками спогадів, які легко розірвати.

Тесса дивилася на Еріка. Його очі — ті самі, що раніше палали рішучістю, зараз були тьмяними, немов у них вимився вогонь. Він усміхнувся, але ця усмішка була штучною, натягнутою, наче маска, яку щойно приміряли. Її серце стиснулося, а розум заграв тривожними сигналами: «Це не він… чи це все ж таки він?» Вона ловила кожен подих, кожен рух, шукаючи щось — будь-що — що підтвердить її надію. Але все здавалось таким хитким.

Вирій стояв трохи осторонь, напружено вдивляючись у простір. Його тіло напружене, мов струна, а думки метушаться у вирі хаосу. Він відчував дивне роздвоєння у собі — ніби щось чужорідне, невидиме вколювало його душу, не даючи спокою, змушуючи сумніватися у власній реальності.

— Хтось із нас — не той, ким здається, — голос Вирія звучав тихо, але кожне слово вдаряло по стінах, немов дзвінок тривоги, що пробиває тишу. — Один клонований. Один під контролем. Один — не в собі.
Лея схилила голову, намагаючись розплутати цей клубок страхів, що оповив усіх. Її погляд зупинився на Тессі — в її очах плелися сумнів і біль, змішані із невимовною тугою.

— Тесса, — прошепотіла вона, голос стискало хвилювання, — ти відчуваєш це? Ту темну присутність, що шепоче в кожному кутку нашої свідомості?

— Так, — відповіла Тесса, її голос тремтів від внутрішнього напруження, — ніби хтось ховається за кожним з нас, хтось, хто тільки чекає, щоб зламати нас ізсередини, порвати, як папір.

Раптом Ерік зробив крок вперед, і повітря ніби застигло, кожен звук завмер у напрузі.

— Я… — він запнувся, поглядаючи на кожного з них по черзі, мов шукаючи розгадки в їхніх очах. — Якщо я не я… то хто? Хто стоїть тут зі мною? Хто носить моє обличчя і каже мої слова?

Від його слів повисла глуха тиша, важка, як хмара перед бурею, що ось-ось розірветься грозою.

Вирій зробив крок назустріч, погляд гострий, сповнений рішучості, але з тінню сумніву.

— Пастка вже спрацювала, — сказав він повільно, наче вимовляючи присуд, — і ми стоїмо посеред неї.

Усі погляди миттєво повернулися до нього — кожен шукав у його словах хоч краплину розради.

— Нам треба зрозуміти, хто справжній. Хто… наш. Хто може бути нам опорою, а хто — загрозою.

Тесса судорожно стиснула кулаки, ніби прагнучи втриматися від падіння у безодню сумнівів.

— Але як? — прошепотіла вона, ледь стримуючи розпач. — Як розрізнити, хто — хто? Коли в кожного є голос, кожен має спогади, емоції — наче вони всі справжні? Кожен відчуває біль, радість, страх… Але якщо все це підробка?

Лея повільно кивнула, глибоко зітхаючи.

— Свідомість може бути підроблена. Спогади — переписані. Почуття — підроблені. Нам потрібен ключ… той, що відкриває справжнє.

— Це все ідеальна пастка, — додав Вирій, — сплетена із страхів і сумнівів. Вона руйнує довіру, роздирає нас на шматки.

Тут із тіні раптово вийшла Векс, з очима, що блищали рішучістю і гіркотою одночасно.

— Ви всі говорите про підробки, — холодно промовила вона, — але ж ніхто не задумався, що це може бути не лише зовнішня гра, а війна всередині нас самих?

Її слова застигли у повітрі, додавши ваги і без того напруженій атмосфері.
Тео, злегка посміхаючись, ступив вперед, спостерігаючи за всім цим із деякою відстороненістю.

— Ми всі — частини однієї великої гри, — тихо мовив він, — і якщо кожен із нас втрачає себе, то хто ж залишиться боротися?

Тесса кинула погляд на Тео і Векс — вони теж втомлені, їхні очі не ховають пережитого болю і страху. Але в цих очах була також сила — сила тих, хто пройшов через темряву і ще не здався.

Вирій знову подивився навколо, і раптом відчув, що пастка стискається знову — час невблаганний.

— Нам потрібно діяти, — сказав він, — поки не стало занадто пізно.

Усі вголос затамували подих, готуючись до того, що має статися далі.

Пастка замикалася все тугіше, але вони не збиралися здаватися.

Світло почало мерехтіти, немов ледь дихаючи, і в цьому тремтінні поволі з’являлася нова загроза — одна, що чекала свого часу, щоб пробудитися, щоб поглинути усе, що було залишено.