49.11 — Кривава сцена

Кімната розпалась на сотні уламків дзеркал, кожне з них ловило й відбивало криваві плями, що розтікалися по підлозі, мов розпливаючася тінь страху. Вирій стояв посеред цього калейдоскопа жаху, немов дух із найтемнішої безодні, застряглий між відображеннями власної темряви. Його руки — залиті густою, темно-червоного кольору рідиною — відбивалися у всіх дзеркалах навколо, наче мовчазний крик, що не міг знайти вихід.

Холод проникав у кожен дюйм його тіла, стискаючи грудну клітку, мов крижана лапа. Вини тягнулася тяжким ланцюгом, і 

він відчував, як кожен камінь на його душі стає все важчим. Дзеркала не давали йому ані хвилини спокою — вони живилися його страхом і сумнівами, сміялися, викривляючи його образ до невпізнання, немов безжальний суд, що виносив вирок.

За його спиною ледь чутний, але неймовірно проникливий голос зірвався з темряви.

— Я тебе люблю… — тихо промовила Лея, і її слова, наче тепле світло, торкнулися холодної скелі його сумнівів. Вона стояла так близько, що відчувала, як його серце тремтить, ледь здатне рухатись від тиску. — Навіть якби це правда. Але… скажи мені, що це помилка.

Вирій повільно повернув голову. Його очі — сповнені змішаних емоцій: болю, страху, надії — зустріли її погляд. Там, серед темряви, промайнув спалах життя.

— Я… — почав він, але голос застряг у горлі, мов камінь. Сили зламались, і він опустився на коліна, ніби вага всього світу обрушилася на нього.

Дзеркала навколо ожили. В них з’явилися тіні — шепотіли, сміялися, кривлялися, повторювали кожен його рух із жорстокою іронією, наче хочуть зламати його до останнього атома.

— Га-га-га! — злорадний, зловісний сміх розлився по кімнаті, заглушивши навіть голос Лєї.

Вона не відступила. Її голос став м'якшим, але сильнішим:
— Встань, — прошепотіла вона, — ти не один. Я тут. Ми разом.

Вирій підняв голову. Його очі зустрілися з її, і в них він побачив те, що було йому зараз найпотрібніше — віру.

— Скажи мені… скажи, що це не я, — прошепотів він, ледь стримуючи сльози.

Вона схопила його руку, її дотик був ніжним, але твердим.

— Ти не той, ким ти боїшся бути. Щоб зрозуміти це, треба пройти через темряву.

Він ковтнув важко, повільно встав з колін, ноги тремтіли від невпевненості. З кожним кроком дзеркала відступали, їхній жорстокий сміх слабшав.

— Ми не дамо їм зламати тебе, — тихо сказала Лея, — бо я люблю тебе, навіть у найтемніші моменти.

Він посміхнувся крізь біль — ця усмішка була мов промінь світла в нескінченній темряві. Проте позаду все ще маячила тінь невідомості — дзеркала не переставали слідкувати, і їхня гротескна усмішка звучала останнім, що почув Вирій, перш ніж його думки занурилися в глибоку боротьбу.

Раптом кімната тремтіла, неначе від дихання невидимого монстра, а уламки дзеркал затремтіли, ніби готуючись розсипатися на ще дрібніші шматочки.

— Тримайся, — промовила Лея, обіймаючи його міцніше. — Ми 

пройдемо через це разом.

Він вдихнув глибше, збираючись з останніми силами, і в його очах запалало нове полум’я — полум’я надії, що пробивалось крізь морок.

І саме тоді — дзеркала засміялися востаннє.