49.10 — Дикі кімнати

Темрява змикається над головами, і кожен з героїв падає в глибину, не відчуваючи під собою підлоги. Простір тріщить, як скло, що лопається під тиском старих спогадів. А потім — усе затихає.

Тео
Він стоїть посеред кімнати, схожої на сад дитинства. Фонтанчики з желе, дерева, що ростуть догори корінням, і повітряні кулі, в які ніхто не сідає — наче світ оживленого сну. Маленький Тео, років п’яти, тримає за руку хлопчика трохи молодшого — його брата.
— Не відпускай мене, — просить той.
— Я тримаю, тримаю! — Тео злякано озирається.
З неба сиплеться зола. Гойдалка починає крутитись сама, ляльки на дереві хитаються, ніби щось шепочуть.
Братик вислизає.
— Стій! Ні! НІ!
Дитяче обличчя зникає у чорному проваллі. І Тео залишається один, закриваючи руками вуха, не витримуючи крику, що долинає знизу.

Векс
Навколо — нічне місто.
І вона — на сцені, в блиску прожекторів.
— А тепер, дамо й панове… смерть! — її власний голос, записаний, лунає з репродукторів.
Векс дивиться вниз і бачить себе — свою мертву версію — в прозорій труні, розкриту, ніби на експонат.
Глядачі аплодують.
— Блискуче! — каже хтось. — Вона вмерла, як зірка.
— Та вона ж мертва… — шепоче інший голос, її власний, переляканий, тремтячий.
Її нігті дряпають скло — вона хоче втекти з труни, але раптом помічає, що вона всередині…
— Я жива! Ви чуєте?! Я не…
Голос обривається. Мікрофон згорає в її руках.
Темрява.

Тесса
Кімната біла. Сліпучо біла.
А на стільці — він. Ерік. Живий, усміхнений, спокійний.
— Нарешті ти прийшла, — каже він, — я тут чекаю.
— Що це таке? — Тесса обережно ступає. — Це не ти.
— Я — це саме те, що ти хотіла. Я тут… для тебе.
І він підходить ближче.
— Знаєш, — шепоче, — було весело дивитися, як ти намагаєшся мене врятувати.
— Що?
— Коли ти кричала. Коли ти падала. Я думав: вау, вона ще сподівається.

Його сміх.
Він ріже вуха.
— Але ж… я люблю тебе, — її голос тихий, але рішучий.
— А я люблю, коли ти страждаєш, — відповідає він і… розчиняється у повітрі.
Порожнеча. Кімната знову біла. Тільки на підлозі залишився слід босих кривавих ніг, що веде до дверей.

Ерік
Він — в полі. Соняшники. Вітер грається пелюстками.
А перед ним — дівчина в капелюсі.
— Вал… — він підходить ближче, але лице у неї — порожнє, як у манекена.
Він падає навколішки.
— Я ж не хотів…
— Ти зрадив, — голос звучить з кожної квітки. — Ти покинув.
— Це не правда…
— Правда. І ось доказ.
На його долоні з’являється ніж. Закривавлений.
— Це не я!
— А хто ж тоді? — голос Вал, який перетворюється на Тессу. — Хто, як не ти?
Навколо злітають соняшники, і перетворюються на летючих змій. Один із них вжаляє його прямо в серце.

Лея
Вона в порожньому коридорі. Підлога — скло. Під склом — океан.
А над головою — зорі.
— Де я…
Вона йде — і кожен крок викликає хвилю образів:
Вона тримає Вирія за руку.

Вона біжить від нього.
Вона обіймає Еріка.
Вона кричить у порожнечу.
— Ти не знаєш, кого кохаєш, так? — каже голос. Її голос.
— Це не так!
— Ти не знаєш себе.
— Я знаю! — лунає її крик, і скло тріскає.
І під ним — обличчя. Обличчя Вирія. Закривавлене. Він тоне.
— Ні! — вона простягає руку, але обличчя зникає.

Вирій 
Він в темному залі. Навколо — безліч інших Виріїв. Кожен різний: усміхнений, злий, байдужий, ніжний, божевільний.
— Хто ти? — запитує він одного з них.
— А хто ти? — відповідає той, і вколює йому в шию шприц.
— Я…
— Ти — фальшивка. Оболонка.
— Я Вирій!
— Доведеш?
І всі інші копії нападають.
Його руки — в крові. Він захищається. Він вбиває.
А в центрі зали — Лея. Вона дивиться на нього.
— Ти…
— Це не я! Це не я!
— А хто ж тоді?
Світло розриває кімнату, оголюючи його з кривавими руками.

Альфа
Темрява навколо густішає, наче чорне море, що поглинає світло. Але поряд із героями твердою, непохитною фігурою стоїть він — Альфа. Вівчарка з блискучою коричневою шерстю, великою мускулистою статурою і уважним розумним 

поглядом. Його гострі вуха насторожено повертаються на кожен звук, а ніздрі вдихають навіть найменші зміни повітря.

Альфа відчуває, що це не просто ілюзії — це пастка, створена для того, щоб зламати їхній дух і знищити волю. Він гарчить низько, ледь чутно, але чітко — ніби попереджає.

— Гав! — різкий гавкіт розрізав мовчання, і ніби розсік туман і темряву.

Герої, опинившись в своїх ілюзіях, зовсім не усвідомлюють, що поруч із ними стоїть щось справжнє — останній щит від повного поглинання.

Поступово простір починає змінюватися навколо Альфи. Тіньовий ліс, що мав би його поглинути, розсипається на тисячі уламків. Він йде уперед, сміливо і рішуче, ніби прорізає собі шлях гострим носом, обережно обходячи пастки.

— Альфа, куди ти? — чути голос Тео, який з’явився поруч, хоча й сам ледь не захоплений ілюзією.

— Гав-гав! — відповідає вівчарка, мов би кажучи: «Іди за мною, я знайду вихід».

Під його лапами з’являються промінці світла, що ніби проривають темряву, вказуючи дорогу. Кожен крок — це боротьба з власними страхами, що матеріалізуються у вигляді дивних тіней і химерних створінь, які намагаються загнати їх у пастку.