49.9 — Фальшивий Вирій

У повітрі щось змінюється. Це не просто протяг чи статична напруга — це щось невловиме, наче за стіною хтось знімає маску, і в кімнаті стає тісніше, ніж має бути.

Наче сама реальність завмерла в очікуванні. Лея відчула це першою — шкірою, серцем, десь між ребрами, де ховаються всі забуті страхи.

Її пальці мимоволі стискають холод мармурової колони. Її подих — короткий, уривчастий. Її серце — барабан у клітці, який б’ється не в такт. Перед нею — Вирій. Вона пам’ятає цей погляд, цю осанку, цю ніжну криву усмішку.

А потім…

З-за неіснуючих дверей, з самого повітря, з місця, де щойно нічого не було — з’являється другий. Просто виходить із тіні, ніби весь цей час стояв там. Той самий профіль. Той самий силует. Та сама клята ямочка на підборідді, яку Лея щоразу цілувала, сміючись, що «на щастя».

— Що… — вона ковтає повітря, але воно колеться. — Що це?

Перший Вирій повертає голову до новоприбулого. І в цю мить їх стає двійко. Абсолютно однакових. Немає ні тіні сумніву, ні технічного глітчу, ні бодай натяку на штучність.

Це — дві версії її коханого. І обидві — живі.

Один — із легкою усмішкою, трохи втомленими очима, але поглядом, у якому вона завжди губилася.
Другий — такий же. Точнісінько такий самий. Кожна родимка. Кожна зморшка від сміху біля кутиків губ. Навіть нахил голови, коли він дивиться на неї.
Навіть запах. Навіть запах.

Вони не рухаються. Обидва мовчать.

— Лея, — каже один.
— Лея, — каже другий, на півсекунди пізніше.

Ця півсекунда вгризається в її мозок. Вона її відчула. Вона її запам’ятала. Але чи була вона реальною?..

— Стій… — шепоче вона, підносячи руку. Їй хочеться кричати, але голос затинається в горлі. — Вирію?.. Скажи мені щось, що знаю тільки я.

— У тебе шрам на лівій щиколотці, від падіння з ровера, коли тобі було сім. Ти не сказала про це нікому, бо соромилась, що заплакала.

— У тебе алергія на фісташки, але ти все одно їси морозиво з ними, бо «воно смакує як щастя, просто з ризиком смерті». І ще… — другий Вирій ковтає повітря. — Ти часто говориш уві сні. Особливо, коли тривожна. Ти колись сказала мені, що ніч — це єдине місце, де серце дозволяє собі говорити вголос.

— Досить! — Лея робить крок назад. Вони обидва це знають. Обидва… знають її. Люблять її. Наче. Вона дивиться на одного. На іншого. Один кліпає трохи частіше. Інший... надто впевнено стоїть.

Її погляд метається між ними, як маятник над лезом.

— Хто… хто ви? — запитує вона тихо.

— Я — Вирій. — обидва. В унісон. Один править рукою до її обличчя.

І раптом — поцілунок.

Теплий, знайомий, глибокий, із ноткою мʼяти, що завжди тремтіла на його подиху. Вона знає ці губи. Цей подих. Цю мʼяту. У цьому дотику — історія. Їхня. Вся.

Він відступає. Другий — не чекає. Теж нахиляється, бере її обличчя в долоні, шепоче:

— Якщо я фальшивий, дозволь мені бодай раз відчути, що ти все ще моя.

І теж — поцілунок. Інший. Тремтячий, як перед смертю. І в ньому — страх. І любов. І… біль. Такий біль, що Лея сама стискає кулаки, щоб не впасти.

Лея вражена. Її серце розривається.
— Вибери, — кажуть обидва. — Хто я?

Вона дивиться. На лівого. На правого. Вона відчуває. Вона вірить. Вона…

Її губи роздвоюються від страху, та вона все ж каже:

— Ти, — вказує на одного з них, голос тремтить. — Ти — мій Вирій.

Вибраний на мить завмирає… тоді усміхається. Спокійно. Надто спокійно.

І тоді — другий кричить. Його скручує. Обличчя розпливається на мить, на лобі виступають темні прожилки, але…

— Ні, ні… — він шепоче, відступаючи назад. Його очі — болючі, людські. — Це… не я. Але я… я все одно… — він рвучко повертається до неї. — Лея. Пробач мені. Я хотів…

Його голос хрипне. Біль ріже його навпіл. Він падає.

Розсипається, наче згусток напівреальності, який утримувався лише силою емоцій. Його тіло пульсує й зникає в чорну тріщину підлоги, як ніч, що проковтнула світанок.

Лея стоїть. Її коліна підкошуються.

Навіть холодна підлога здається теплішою за її внутрішній лід.

Вона помилилася.
Той, що залишився, обіймає її.

Його обійми — точні. Надто точні. Наче зроблені за лекалом її спогадів.

— Я завжди поруч, — каже він м’яко.

Але її серце… уже знає.

Це не він.