49.7 — «Ми були у нього в мозку»

У лабораторії ще довго тягло гаром і паленим пластиком — ніби хтось підсмажив щось більше за плату з мікросхемами. У центрі приміщення, схожому на суміш серверної, музею старої психіатрії й анатомічного театру, горіло аварійне світло. Воно давало кімнаті настрій апокаліпсису з бюджетного серіалу.

Тео сидів на табуреті поруч із центральним пультом. Вентилятор над його головою дзижчав так, ніби планував утекти.

— Ми не вийшли з його мозку, — промовив Тео, витираючи піт із чола. Його голос був хрипким. — Ми досі там.

— Ні, — Лея стояла біля прозорої перегородки медблоку, однією рукою притискаючи до скла свій планшет, а іншою торкаючись власного плеча. Її очі не відривались від людини під куполом. — Точніше... ми вийшли. Але не всі. І не повністю.

— Клас. Це як залишити свою куртку в чужому мозку, — буркнула Тесса, обіймаючи себе руками. Вона сиділа на підлозі, сперта спиною об стіну. — Знову. Двічі за місяць, і мене вже можна вважати постійним мешканцем чийогось несвідомого.

Вирій пройшов повз неї, поклавши руку на її плече на мить — жарт прозвучав, але тінь на її обличчі лишалась.

— Якщо ми були в його свідомості, — задумливо промовив він, — чому деякі образи... були нашими спогадами?

— Це не спогади, — Тео навіть не озирнувся. — Це як дзеркала. Вони показували не те, що є, а те, чого ми боїмося. Чого не хочемо бачити. А він — або воно — користувалося цим. Як дитина — ножицями.
Він кивнув на тіло під куполом. Носій.

— Це і є Манускрипт? — Лея намагалась не ворушити губами, ніби боялась злякати відповідь.

— Ймовірно, — Тео ковтнув сухо. — Але дивіться: три окремі ділянки кори активуються... одночасно. Наче три особистості живуть у ньому одночасно. Не чергуються — працюють разом.

— Розщеплення? — припустила Тесса, але вигляд у неї був такий, ніби вона воліла б, щоб відповідь була "ні".

— Це... не зовсім розщеплення, — Тео стиснув губи. — Це як... Airbnb для фрагментів особистостей. Готель свідомостей. З міні-баром із травм.

— О, круто, — Вирій усміхнувся, але очі залишались холодними. — Ми орендували номер у психі.

— Я — не платила, — пробурмотіла Тесса.

— Тобі пощастило, — Тео відповів сухо. — Деякі спогади прийшли зі штрафами за прострочення.

Тиша. Напружена, ламка.

— А якщо, — Вирій підійшов до нейросканера, нахилившись, — він не просто використовує спогади, а... зберігає їх? Як... притулок?

— Або архів, — Тео кивнув. — Або...
— В’язницю, — Лея перебила. — Притулок для зламаних фрагментів. Для когось, хто більше не міг тримати себе цілісним.

Її голос знизився майже до шепоту.

— Що, як усе, що ми бачили, — не було відображенням, а фрагментами свідомостей інших людей? Реальних, хоч і... зруйнованих?

Тишу порушив лише скрип — хтось із агентів позаду пересунув крісло. Ніхто не засміявся. Навіть Лум, який звичайно підкидав дурні жарти, мовчав, занурений у щось своє.

— Якщо це так, — Тесса повільно звела погляд до Тео, — то ми щойно поділили розум із кимось, хто міг бачити нас ізсередини.

— Або не з кимось, — Тео стишив голос. — А з чимось.

Світло в медблоці згасло ще більше. Підсвітка на куполі ледь жевріла, кидаючи примарні тіні на обличчя лежачого пацієнта — що тепер більше нагадував не пацієнта, а... вівтар.

— Лей? — Вирій підійшов ближче. — Ти в нормі?

— Я… — вона торкнулась скла, кінчиками пальців, ніби намагалась відчути пульс крізь товщу. — Я відчувала, як розчиняюсь. Як... чайна ложка меду в окропі. І він сказав, що бачить усе.
Вона перевела погляд на Вирія.

— Але я більше боюсь не його.

— А кого?

— Нас. — Пауза. — Що, якщо ми справжні?

Це запитання не мало відповіді.

Вона зробила крок до нього.

— Ти ж реальний, так?

Вирій не відповів одразу. Його очі блищали — то не страх, то щось глибше. Ніби він сам не був певен.

— Доведи… — її голос затремтів. Вперше вона не грала, не тікала, не знущалась. Просто була. Вразлива.

Він підійшов ближче. Обережно, ніби вона могла зникнути.

— Я не знаю, як це доводять, — сказав тихо, торкаючись її руки. — Але якщо реальність — це те, що я відчуваю, коли ти поруч... тоді я справжній.

Її пальці сплелись із його.

Тиша. Тепло.

А потім — звук. Між дзвоном і... шепотом. Але не зовні. 

Усередині. Усередині всіх них.

І хоча це вже не була їхня розмова, вона зрозуміла — хтось інший продовжував її думку. Хтось, хто... слухав.

І це вже буде зовсім інша історія.