49.4 — Дзеркальна коробка

У приміщенні Агентства, сповненому суміші аромату старих книг, кави і натяку на тривогу, пролунав різкий дзвінок. Лея з Вирієм і Тео з Вексом, що розділилися для перевірки різних слідів, майже одночасно отримали однакову посилку. На столі з’явилась стара, обклеєна скотчем коробка — без жодної адреси чи підпису.

Відкрили її одночасно. Усередині — фотографії. Не просто знімки, а фото… з їхнього дитинства.

Лея взяла в руки світлину, яка змусила її пальці похолодіти. Це було її маленьке обличчя, з рудим кучерявим волоссям, що колихалося на вітрі. Але замість очей — чорна пляма, наче вічна пустка, що дивиться крізь час.

— Це… моє? — прошепотіла Лея, голос затремтів. — Хто таке може зробити?

Вирій витягнув іншу фотографію. Там він був хлопчиком років шести — щасливим, з широко розплющеними очима. Але він ніби тримав за руку… силует, схожий на нього самого, але з тінню на обличчі, що робила його майже незримим.

— Це я…? — питально мовив Вирій, відчуваючи, як у грудях підступає щось, схоже на страх.

Тео розгорнув своє фото. Там він стояв, посміхаючись, на фоні парку, але на задньому плані злегка видно було темний силует, який не мав обличчя, лише розмитий контур.

— Я ніколи не бачив це фото, — прошепотів Тео, обережно провівши пальцем по зображенню, — наче хтось зняв мене з іншої реальності.

Векс, яка тримала власний знімок, раптом затремтіла. Це було фото маленької дівчинки, що дивилася в камеру з сумом у очах, а її відображення у дзеркалі позаду — спотворене, ніби з якоюсь чорною плямою.

— Це я, — сказала вона тихо. — Але з іншого сну. З того, що мене лякає.

В кімнаті, де збиралися, стояв Лум, який грався з кількома дерев’яними кубиками. Він уважно спостерігав за дорослими, але сам також намагався говорити:

— Ка-я!… Ду-у! Бо-о… (показує на коробку) — смач-но?

Кая сиділа поруч на килимку, притиснувши до себе улюблену плюшеву сову, і тихо сміялась, коли Лум топтався поруч, намагаючись підняти коробку.

— Лум, — лагідно сказала Кая, — не можна так. Це не іграшки.

Пес Альфа тихо піднявся і підійшов до коробки, нюхаючи повітря. Він відчув щось недобре, втомлено видихнув і поклав голову на лапи.

Лея нахилилася і погладила його по голові:

— Ти теж це відчуваєш, правда, хлопче?

Вирій повернувся до фото, які тримав у руках, і важко зітхнув.

— Це не просто гра чи погроза. Хтось знає про наше минуле більше, ніж ми самі. І тепер він хоче показати це всім.

Тео подивився на Векс і тихо сказав:

— Нам потрібно бути готовими до всього.

Векс кивнула, її очі блищали від рішучості, але в них також відбивалася тінь страху.

— І до найстрашнішого…

Коробка лежала на столі, мов мовчазний свідок незбагненних таємниць. Її вміст — дзеркало їхнього минулого, яке ніби викликало найтемніші спогади та питання.

Двері тихо відчинились — на порозі стояла Тесса, тримаючи на руках сплячого Лума. Ерік йшов слідом з двома чашка чаю в руках.

— Що там? — запитала Тесса, помічаючи напруженість у повітрі.

— Фотографії з минулого, — відповів Вирій, — але це не звичайні фото. Вони ніби показують не тільки нас, а й те, що може нас знищити.

Альфа підняв голову і тихо заричав на поріг.

— Нам треба діяти швидко, — додав Ерік, — бо це — лише початок.

Тесса побачила коробку, та друзів, які тримали в руках свої фото, тому вона підійшла до коробки і повільно взяла свою світлину, що лежала серед інших, і відразу відчула, як серце почало битися швидше. На фото була вона — маленька дівчинка з розпатланим волоссям, що дивилась прямо в камеру, але замість очей на світлині були дві великі чорні плями, немов дірки, що поглинали світло.

— Це… не може бути справжнім, — прошепотіла вона, ледве стримуючи тремтіння в голосі. — Хто міг так… спотворити мене?

Поруч Ерік нахилився над своїм фото. Там він був малим хлопчиком із світлим волоссям, у простій сорочці. На першому плані він усміхався, тримаючи в руках іграшку. Але, коли Ерік підняв погляд на задній фон, він помітив щось, що не помітили раніше: в тіні за ним стояла ще одна постать — темна, розмита, з обличчям, яке було ніби його власним, але спотвореним, розірваним і з очима, що випромінювали холод.

— Це я? — голос Еріка прозвучав тихо і напружено. — Хто цей друг за моєю спиною? Чи це… я, якого я не знаю?

Тесса поглянула на Еріка, її руки стиснулися в кулаки.

— Ми ніколи не забудемо те, що приховано в тіні. І цей хтось хоче нагадати нам про це.

Альфа тихо сів біля їхніх ніг, наче розуміючи важливість моменту, й тихо витягнувся, дивлячись на фото.

Тесса відчула, як холод проходить крізь тіло, але в її очах загорілась рішучість.

— Що б це не було, — сказала вона твердим голосом, — ми зможемо протистояти цьому. Разом.