49.3 — Театр примар

У закинутому крилі старого готелю «Етеріон» ніч була тягуча, мов мед із присмаком заліза. Фонтан у внутрішньому дворику все ще бурмотів щось собі під ніс, хоча воду в нього вже давно відключили. Кам’яна чаша заросла мохом, а металеві русла водограю нагадували кістки вітряків із казок, що завжди закінчувались не так, як хотілось би.

Сліди — босі, вологі — тягнулися через хол, немов запрошували всередину. Хтось танцював по мармуровій підлозі просто з нічного кошмару.

— Двері самі відчинились, — буркнув Тео, коли вони з Векс опинилися у кімнаті. Його голос був хрипкий — не від страху, від стиснутого горла.

— І хтось сам залишив підсвічене дзеркало, — відповіла Векс, ступаючи всередину. Її рухи були неквапливими, мов пливла в сні. Вона була бліда. Тихо. Неначе знала, що знайде.

Кімната була акуратна. Надто акуратна. Ліжко застелене, наче для гостей. Плед — підібраний на куточку. Штори — затягнуті рівно на три чверті. Але на подушці — дівоче обличчя. Усмішка. Тиха, тепла, як сон, що не встиг розсипатись. Волосся — розчесане. Руки — складені на животі. І лише блиск між пальцями свідчив: тут щось не так.

— Дзеркало, — прошепотіла Векс.

Воно стояло навпроти ліжка. Велике, старе, з потрісканою рамою. А в центрі — крихітна павутинка тріщин. Відлуння крику. Чи спогад про нього.

На підлозі поряд — пелюстки чорного паперу. Вони були тонкі, мов пір’я, і кожна мала один напис: ти ж пам’ятаєш. Хтось насіяв їх тут, як зерна для страху.
Тео нахилився над тілом. Дівчина виглядала… мирно. Занадто мирно.

— Тіло ще тепле, — прошепотів він і провів пальцем по пульсу. — Але серце…

Він зупинився.

— Дзеркальний уламок, — сказала Векс.

Тео глянув на неї.

— Звідки ти…?

— Я бачила це. Цей сон. Цю кімнату. Її усмішку. — Вона зробила крок назад, наче хотіла втекти з власної голови. Її очі блищали, але не від сліз — від згадки. — Але тоді в дзеркалі було двоє.

— Ти... ти це пам’ятаєш з дитинства?

Вона хитнула головою. — З минулого тижня. Після тієї коробки з піском. Після того як ми увійшли до сну. Це все ще тягнеться за нами.

— Це пастка. Хтось грається нашим минулим.

— Ні, — прошепотіла вона. — Це вже не гра.

Тео повільно підійшов до неї й обійняв. Його руки були теплі, але напружені. Як струни, які от-от порвуться. Її плечі тремтіли. Вперше.

— Не залишай мене зараз, — прошепотіла Векс, втиснувшись обличчям у його плече.
— Я тут. Залишаюсь. Навіть якщо цей сон розсиплеться на скалки. Навіть якщо ми — самі лише скалки.

Вона засміялась крізь подих — тихо, нервово.
— Ти романтик, Тео.

— Я з тобою — будь-ким.

На столі поряд лежала стара театральна афіша — «Театр Примар. Прем’єра: Вічний Спокій». Дата — стерта, ніби її вкрали з пам’яті. На звороті хтось дряпнув: “У кожного є сцена, де він вмирає всередині. Твоя — вже розпочата.”

У дзеркалі щось блиснуло. Тео озирнувся — але у відображенні було лише їх двоє.

Чи троє?

Тінь миготіла між їхніми плечима. Мов тінь когось, хто не хотів бути впізнаним, але хотів, щоби його бачили.

— Тео… — Векс стишила голос. — Подивись на її руку.

На зап’ясті дівчини був маленький браслет. Дитячий. Ім’я: В. Сінклер.

Векс поблідла.
— Це… моє прізвище.

— Може збіг, — обережно сказав Тео, але сам уже не вірив.
— Ні. Це… я. Або те, ким я могла стати, якби залишилась у тій кімнаті. У тій реальності.

На вікнах спалахнула червона заграва. Залунала сирена. Надворі. Під’їхали Вирій і Лея.

Дзвін дзеркала тріснув у повітрі, як кістка під вагою пам’яті. Поруч у портьє стояла ще одна афіша. Вона з’явилась там, ніби її щойно повісили. На ній — фото дівчини з ліжка. І підпис: “Акт I. Аплодисменти не потрібні.”

Театр Примар відкрив завісу. І перша сцена була завершена.