49.2 — Перший дзвінок

У кухні було тепло й пахло корицею. Чайник тихо посвистував, якби хвилювався через щось, але ще не вирішив, що саме. Схоже, і чайник це відчував, і стіни, і навіть котушка світла над обіднім столом — ніби в повітрі вже зібрався електричний передгрозовий тріск.

Лея стояла біля стільниці, загорнута в плед, що пахнув сном, книгою й Вирієм. У неї в руках — склянка з медом. Вона злегка погладжувала пальцем край, ніби думала, чи пити, чи дивитись, як пар здіймається вгору.
— А ти впевнений, що так багато кориці — це не диверсія? — підозріло примружилася вона, дивлячись, як Вирій сипле спецію в чашки.

— Коли я роблю чай, — сказав він урочисто, але з усмішкою, — я обираю між двома стратегіями: помірністю... або легендою. Сьогодні — легенда.

— Легенда, — повторила вона, усміхаючись крізь сонливість. — І хто ж герої?

— Ми. Завжди ми.

Він нахилився і торкнувся її чола губами — м’яко, тепло, з розкішною звичністю тих, хто щойно знову обрав одне одного. Її очі прикрились на мить — не від втоми, а від задоволення від дотику.

— Хмм, — Лея клацнула язиком. — Здається, в твоєму чаї щось справді підозріле. Надто... затишно. Надто добре.

— Це перед бурею, — тихо сказав він.

— Не псуй момент.

— Я не псу...

ДЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗІНЬ.

Телефон задзеленчав. Різко. Як шпилька у піну. Як постріл у театрі, де ще не відкрили завісу.
Вирій зупинився. Лея повернула голову. Обоє — напруженням струн.

— Ти чуєш це? — запитала вона тихо.

— Я відчуваю це, — відповів він.

На дисплеї — номер, який не повинен був дзвонити. Не більше. Не зараз. Не туди.

Психоцентр “Лабіринт”.

Вирій торкнувся екрана, не зводячи очей з Леї. Та вже скинула плед і підвелася. Її рука мимоволі стисла край стільниці — щоби не здригнутись.

— Алло.

— Агент Ца? — голос був хрипкий, мовби вже годину кричав. — Це нічний відділ “Лабіринту”. Ми... ми втратили пацієнта.

— Повільніше. Кого саме?

— Пацієнт 717. Він… зник. У буквальному сенсі. Камери вирубились. Він не міг пройти повз охорону, але його немає. І залишив по собі... лише речення.

— Яке саме?

На тому кінці хтось важко ковтнув.

— «Я можу бути ким завгодно».

Секунда тиші — і Вирій прикрив мікрофон.

— Леє...

Вона вже знала. Без слів.

— Він почав.

— Так.

Десь у цей самий момент.

Тесса стояла на балконі Агентства — у світлі нічної лампи, загорнувшись у кофту Еріка. Альф сидів біля її ніг, насторожено нашорошивши вуха. Маленький Лум спав у кімнаті, розкинувши руки й ноги, як зірка, час від часу щось белькочучи уві сні.

— Бобо... не… буба! Мама, жуууус... — проворкотів він уві сні.

Тесса озирнулась, ніби інстинктивно — серце забилося швидше. Їй здалося, що вона почула шелест… але то могла бути тільки фантазія. Чи ні?

У кімнаті Тео та Векс було темно, лише нічник у формі зайчика кидав м’яке світло на дитячу підлогу. Кая, 2-річна донька, щось будувала з кубиків і тихо, вкрай серйозно промовляла:

— Це Кая-дом. Це тато-дом. А це буба. Буба не ломай!

Тео сидів поруч, тримаючи в руках її м’якого ведмедика. Векс у цей час роздивлялася фото з бази — намагалася скласти докупи уламки старого сну. Але… щось у ній стискалося.

— Тео… — сказала вона, не відриваючи очей від екрана. — А якщо… ми вже запізнились?

— Ти про що?

— Про нього. Про 717-го. Мені сниться, як я падаю в порожнечу. А потім — дзеркало. І хтось говорить… моїм голосом.

Тео нахилився, торкнувся її плеча.

— Я тут. Я з тобою. І навіть якщо все горітиме — ти не сама.

— Обіцяєш?

— Присягаюсь.

Кая підійшла і простягла йому свою іграшку.

— Тат, трымай ведмя. Ведмя боре з монстр!

— Абсолютно вірно, — кивнув Тео, притискаючи іграшку до серця.

Повертаємось до Леї та Вирія.

У той самий момент, в іншій частині будинку, Ерік сидів перед монітором. Точніше — завмер перед ним.

На екрані: зафіксоване зникнення. Один кадр — людина в халаті. Наступний — порожнеча.

Його дихання стало частим.

— Ні... Ні, чорт забирай, це не може бути так. Це... він не міг...

Його пальці ковзнули по клавіатурі. Він відкрив лог файли. Система викинула тільки одне повідомлення:

«А тепер — ваш хід».

Ерік підніс руки до обличчя. Вони тремтіли.