Розділ 49: Дзеркало Лабіринту; 49.1 — Тиша перед штормом

Ніч опустилася на Агентство важким, вологим повітрям. Місяць, затягнутий рваними хмарами, лиш подекуди освітлював дахи іржавим сріблом. Темні стіни поглинали світло, а коридори, зазвичай заповнені кроками, залишались глухими, наче сама будівля затамувала подих, щоби не потривожити щось, що причаїлось у темряві.

У кімнаті Тесси й Еріка було напівтемно — тільки тьмяне світло від нічника у формі сови м’яко розливалося по стінах, відкидаючи довгі тіні. Від ближчого до вікна дерева відображалась хитка тінь на стелі — наче примара, що ніяк не могла вирішити, чи хоче лишитися.

Тесса лежала на боці, обійнявши подушку. Її волосся було розкидане по наволочці, як сплутане чорнило, пальці слабо здригалися уві сні, ніби вона щось тримала — і не хотіла відпустити. Вона спала неспокійно, щось шепотіла, злегка похитуючи головою:

— …ні… не пускай… воно там… всередині… — і знову тиша.

Раптом — запах.
Не паленого дерева, не пластмаси. А щось химерне, незрозуміле, холодно-мертвотне…
…наче горіле срібло, змішане з попелом чужих снів.

Вона відкрила очі. Різко сіла, як солдат після вибуху. Її погляд спершу був розмитий, але щось у повітрі — щось неправильне — змусило тіло зреагувати швидше, ніж мозок.
— Ерік… — прошепотіла. — Ти це чуєш?..

Поруч — лише тепла порожнеча. Його не було.

Вона простягла руку — лиш ковдра, ще тепла, мов хтось щойно вийшов. На секунду в голові ще витав туман сну. Вона поклала руку на груди, відчуваючи, як серце б’ється не в такт диханню. І тоді — гарчання. Низьке, хрипке, невблаганне.

Альфа.

Пес сидів на підлозі біля дитячого ліжечка, шерсть настовбурчилася, спина вигнута. Його погляд був упертий у темний кут кімнати. Не кликав. Не скавчав.
Він — стеріг.

Його очі блищали незвично. Він щось бачив, відчував. І це щось було не тут — і водночас зовсім поруч.

— Альфа? — Тесса повільно встала, ноги холодні на паркеті, як лід. — Що таке?.. Що ти… відчуваєш?

У дитячому ліжечку, загорнутий у ковдру з крихітними ракетами, спав Лум.
Один кулачок був під щічкою, другий — у роті. Він муркотів крізь сон, ніби котик:

— Ма-ма… мяу… шоко… хр-рррр…

Тесса накинула халат, підійшла до комп’ютера. Монітор, який зазвичай вимикався вночі, світився білим тлом.

Не вікно пошти. Не відео. Не жодна програма. Просто екран…
І в центрі — повідомлення чорним шрифтом, ніби написане від руки:

«Я знаю, ким ви були ДО. І покажу це кожному з вас».

В її грудях щось спрацювало — стара сирена, яка давно замовкла.
Пульс застукав гучніше. Зникло повітря.

— Ні… — прошепотіла вона, голосом, який не впізнала.

Тесса застигла. Ні адреси. Ні підпису. Ні курсора. Екран був мертвий — окрім цього рядка.
І саме це було страшно: не те, що він каже… а те, хто він, і звідки знає.

Альфа почав гарчати голосніше, тепер повернувся до дверей. І в ту ж мить — клац.
Двері самі злегка рипнули, на мить повітря в кімнаті змінилось. Наче хтось ковтнув кисень з простору. Сухий, старий звук, мов рипуче колесо воза вночі.

— Ні. — Тесса вдихнула. Голос — спокійний, але очі — палаючі. — Ніхто. Жоден. Не лізтиме в мій дім.

Вона взяла зі столу пістолет, плавно вийшла в коридор. Альфа пішов поруч, тихо ступаючи лапами.
Світло сенсорів вмикалось із запізненням. Щоразу, як світло ловило її постать — за нею не було тіні.
Але запах… той самий. Металевий. Тепер сильніший.

Сходи. Коридор. Скляні двері лабораторії — порожні. Але дверна ручка… трохи мокра. Наче хтось щойно її тримав.

Вона не відчинила.

— Я тут, — тихо сказала вона в повітря. — Якщо ти хочеш гратись — починай. Але знай: я вже грала. Я вижила. І я не забуду обличчя, коли буду стріляти.

Повернулась до дитячої.

— Ти тут? — промовила знову в порожнечу. — Ти думаєш, ти знаєш мене? Думаєш, можеш доторкнутися до мого минулого?..

На моніторі — другий рядок. Він з’явився без жодного звуку.

«Я вже тут. Тепер твій страх — не твій. Він наш».

— Маааа… маааааа… — загойкав Лум, трохи вередуючи. Його обличчя зіжмакалося, і він перевернувся на бік, витягнув ручку в повітря, ніби ловив сон.

Тесса швидко вимкнула екран. Підбігла до ліжечка. Сіла поруч. Погладила сина по голівці, ніжно, з усією обережністю світу.

— Ти в безпеці, малюк. Я тут. Я — твоя стіна. Ніхто через мене не пройде. Ніхто.

Лум відкрив одне око, подивився на маму, засопів і прошепотів:

— Ма-ма… пахне… пічка?

Вона усміхнулась, стиха поцілувала його в чоло. Її губи тремтіли, але голос був теплий:

— Пічка, так. Але ми її вимкнемо. Бо зараз спимо, як найсміливіші космонавти.

Альфа знову сів біля дверей. Не гарчав. Просто… дивився. Його тіло залишалось напруженим, мов струна, а очі… очі слідкували за чимось, чого Тесса не бачила.