48.9 — Повернення на ферму

Ферма «Живчик» зустріла команду мішаниною запахів — солодких вершків і тягучого молока, що розливалося навколо, наче останній подих літа. Водночас у повітрі стояв різкий, неприємний запах розбитих скляних ємностей і чогось старого, забутого, зіпсованого, що немов тінню нависало над цією колись процвітаючою лабораторією.

Повітря здавалося важким, ніби йому бракувало свіжості і чистоти, а кожен крок під ногами підкреслював тишу, що тепер панувала тут, де раніше гомоніло життя.

— Ось ми і тут, — тихо прошепотіла Лея, зупиняючись біля широких воріт, що вже почали тріщати від часу і недбалого догляду. Її пальці злегка торкнулися охолодженого металу, ніби шукаючи в ньому залишки колишньої сили і захисту.

За ворітьми розкинулася територія ферми, де колись стояли стерильні лабораторні будівлі, а тепер все було розбитим і розгромленим — наче відгомін боротьби, яка залишила сліди в кожній тріщині.

Порожні ящики, розлиті калюжі молока, що блищали на сонці, і згортки крижаної плівки, що повільно танула, створювали моторошний контраст між минулим достатком і теперішньою занедбаністю.

— Схоже, тут була справжня боротьба, — зауважив Вирій, прискіпливо вдивляючись у розкидані склянки, трубочки і пошматовані етикетки. Його голос звучав холодно, але в очах блищала непомітна тривога.

— Хтось намагався втекти, або ж їх примусили... — додав Ерік, оглядаючи сліди, що вели вглиб ферми.

Прокладаючи шлях поміж розбитих ємностей і залишків обладнання, команда нарешті натрапила на невеликий, загублений у пилюці і павутинні будинок, де заховалася справжня лабораторія.

Вхідні двері з тихим скрипом відкрилися, впускаючи команду в темну кімнату, наповнену запахом старості і хімії. Там, на масивному столі, лежала велика карта з позначками і малюнками — складна схема із чітким написом, що виділявся навіть у напівтемряві:

«Прототип емоційно-реактивного морозива».

Векс, стримуючи подих, підійшла ближче і обережно провела пальцями по старому паперу, ніби прагнучи відчути кожен штрих і доторкнутися до таємниць, що ховалися за цим проектом.

— То вони ожили... випадково, — промовила вона, її голос тремтів від суміші здивування та тривоги. — І втекли не тому, що хотіли нашкодити, а тому, що боялись знищення.

У кімнаті повисла важка тиша. Кожен із команди відчував, як це відкриття глибоко змінює їхнє розуміння того, що вони розслідують. Це вже не просто технологія — це початок нового виду життя, що народився в лабораторії, але відчуває страх, біль і прагнення свободи.

Лея, неначе підказуючи сама собі, обережно провела рукою по столу, мовби намагаючись відчути сліди тих холодних істот, що залишилися тут колись.

— Вони як діти, — тихо сказала вона. — Народилися в лабораторії і тепер шукають свободу. Таку ж, яку ми всі шукаємо в цьому світі.

Тесса, дивлячись на карту і на обличчя друзів, відчула, як у її грудях розгоряється вогонь рішучості. Її очі наповнилися світлом, що мовчазно проговорювало: ця історія — не кінець, а початок нової подорожі.

— Нам треба не просто повернути їх, — твердо сказала вона, — а дати їм шанс на життя. Безпечне, гідне життя.
Вирій обернувся до Тесси, посміхаючись, але в усмішці відчувався легкий сум і надія одночасно:
— І хто б міг подумати, що морозиво вимагатиме від нас такого великого серця?

Лея посміхнулася у відповідь, відчуваючи, як ця теплота пробивається крізь холод і небезпеки навколо.

Саме тоді легкий подув вітру шурхнув старими нотатками на столі, неначе нагадуючи їм, що справжня робота лише починається.

— Час діяти, — тихо промовила Тесса, зітхаючи і одночасно заряджена енергією.

Команда готувалась ступити у невідомість — зі страхом, з надією і з новим розумінням, що інколи навіть морозиво може вчити нас бути людьми.