48.2 — Дегустація небезпеки

У крамничці морозива на розі творився щось між гастрономічним фестивалем і цирком із частковим залученням магії. Люди стояли в черзі, але не з тим ентузіазмом, з яким зазвичай тягнуться до рожків і кульок — ні. Тут усе було… інакше.
Напруга в повітрі відчувалась майже фізично — як перед грозою, тільки тут замість грому були холодні дрижаки й невизначена тривога. Хтось уже тримав морозиво, але на витягнутій руці — обережно, як ручну гранату без чеки. Один дідусь тримав ріжок у целофановому пакеті. Жінка в спортивному костюмі хрестилася, а потім — морозиво.

Декілька дітей нервово підскакували, не знаючи: просити чи тікати. Один хлопчик прошепотів матері:
— Мамо, а воно мене теж полюбить?

— Їж швидко, Вадимчику. І не відповідай, якщо воно заговорить.

— Ну, давай, — сказала Векс, рішуче просуваючись до вітрини. Її постава — ніби ковбой заходив у салун. — Якщо хтось і має бути першим у такій… дегустації, то це я.

Вона зняла сонцезахисні окуляри, що досі трималися на маківці, й глянула на продавчиню — дівчину з кульчиком у носі, яка тремтіла, тримаючи щипці. У неї була майка з написом «Солодке щастя», але зараз вона більше скидалася на героїню фільму жахів «Пломбір на свободі».

— Можна мені ванільне? Без прикрас. І без… отого, — Векс кивнула на морозиво в руках іншого клієнта, яке саме намагалося ковзнути вниз по ріжку, виляючи як черв’ячок у лотереї.

— У-у-у… добре… — пробелькотіла дівчина, зніяковіло. Її долоні трохи тремтіли. Щипцями вона витягла кульку ванільного, яка шипіла — ледь чутно, наче муркотіла під ніс. Вона, мовби вибачаючись, передала її Векс.

Позаду неї стояв Тео з блокнотом у руці. Він намагався виглядати спокійно, хоча його сорочка вже мала кілька плям — рожеву, м’ятну й ту дивну фіолетову, яка трохи парувала.

— Добре, — зітхнула Векс, уважно роздивляючись морозиво. — Виглядає звичайно.
Її брови склались дугою. Кулька злегка пульсувала, ніби дихала.

— Усе незвичайне виглядає звичайно, аж поки не зробить "ляпс", — філософськи відповів Тео і приготував ручку. — Як у житті. І в побаченнях.

Векс повільно нахилилась. Її язик ледь торкнувся морозива.

Пауза.
Ніхто не дихав.

— ...Воно тепле? — здивовано прошепотіла вона, озираючись. — Це ненормально. Морозиво не має бути теплим.
Тепло було не як у мікрохвильовці — більше схоже на долоню, що тільки-но тримала сонце.

Тео нахилився ближче, злегка хмикнув, і в цю ж мить морозиво… здригнулося.
Не сильно — але достатньо, щоб усі у черзі зробили синхронний крок назад. Один чоловік залишив ріжок на підлозі й шепочучи: «Я не до того готувався», — вийшов.

— Чекай… — Векс примружилась. — Воно…

Шльоп!

Маленький рожевий язичок, схожий на пелюстку тюльпана, виринув із кульки морозива і лизнув її по щоці.
Повільно. Ніжно. З вібрацією. Як нічна метеликова поцілункова атака.
І враз зник, залишивши слід, схожий на блискучий шлейф від кульбаби.

— ОТ ХАМЛО! — вибухнула Векс, витираючи щоку. — Я на це не підписувалась! І точно не підписувала згоду на залицяння від десерту!

— Записую: морозиво відповідає взаємністю, — сухо прокоментував Тео, швидко записуючи. — "Можливі романтичні нахили. Потенційна емпатія. Відсутність манер. Можливо, дитячі травми."

— Воно мало б мерзнути, а не фліртувати! — роздратовано прошипіла Векс. — Я, між іншим, маю особисте життя! І там — жодного пломбіру.

— Хмм… — Тео нахилився до морозива. — Ти щойно проявило ініціативу? Чи це атака?

У відповідь морозиво вигнулося, і його верхівка трохи набухла, наче зніяковіло. Потім воно повільно зробило один оберт… і знову лизнуло повітря, ніби грайливо запрошуючи.

— Воно точно має особистість, — пробурмотів Тео. — Можливо, навіть внутрішній світ. Глибини. Метафори. Й трохи зневіри.

— Або це просто збочене морозиво! — сказала Векс, відходячи назад. — Я не готова до таких стосунків. Особливо з їжею. Особливо в публічному місці.

Продавчиня нервово ковтнула.

— У нас ще були… ну… фруктові. Але з ними теж таке. Одне "куснуло" хлопчика. Але лагідно. Мама сказала, що „воно просто шукає тепла“… І, можливо, татка.
Тео підняв брову.

— Сентиментальне морозиво. Чудово. Що далі — молочний коктейль із дитячою травмою?

У цей момент до дверей підійшов Ерік з Тессою. Вони йшли разом, неначе злившись у мікрообіймах. За ними — Лея з Вирієм, діти, і гордий як лев, собака Альфа. Всі виглядали дещо пригніченими, але зосередженими. У повітрі пахло вершками і передчуттям катастрофи.

Кая, побачивши морозиво в руках Векс, широко відкрила рот:

— Ням! — і потягнулася ручками вперед.

— Ні, ні, ні, — Вирій зреагував миттєво, підхопив її. — Це не їстівне. Це… небезпечно.

Кая ображено насупилась, її губки склались у дугу. Повернулась до Лума:

— Льо… ба… ням… — ніби просила підтримки.

Лум, у відповідь, серйозно подивився на морозиво в руках мами. У його очах світилася повага. І глибоке розуміння катастроф.