47.7. Епілог: Вареники не зникли назавжди

День починався звично, хоча світ, здавалося, дихав інакше після вчорашнього. Сонце просочувалось крізь фіранки кухні, лишаючи золотисті смужки на дерев'яному столі, на якому ще залишився слід від нічного чаювання. Повітря було наповнене ароматом кориці, кори з апельсинових кірок і… чогось підсмаженого?

Лум дріботів на кухню в піжамі з качечками, тримаючи в руці дерев’яну іграшкову ложку. Його щічки були рожеві від сну, а волоссячко — скуйовджене в дрібні завитки. Він зупинився біля духовки і глянув вниз.

— Ба?... — прошепотів, притулившись носиком до скла.

У духовці, на металевому листі, лежав один вареник. Самотній, підсмажений, із хрусткою золотавою скоринкою. Він блищав, ніби щойно змащений маслом.

І саме тоді, коли Лум уже хотів відвернутись, йому здалося — чи ні? — що щось… пролунало.

— …Дя… кю… — почувся ледь чутний хрипкий шепіт.

Лум закляк. Його оченята розширилися, а ложка повільно випала з руки й покотилася по підлозі. Він кліпнув. Один раз. Другий.

— Ба!

У тій миті кухня ожила. Від несподіванки на стіну впав прихват, у кутку щось булькнуло в чайнику, а повітря раптом наповнилось солодким теплом — наче на мить сама магія кухні доторкнулась до дитини.

На порозі з’явилася Кая — з розпатланим волоссям, у теплому бодіку. Маленькі рученята була вільні, без нічого зайвого.

Вона дивилася на Лума, який сидів на підлозі біля духовки і махав пальчиком.

— Ба! — радісно прорикнув Лум, вказуючи на духовку.

Кая повзла ближче, нахилилася і побачила там вареника. Він не стрибав і не бігав, але здавалося, що він живий — трохи ворушився і тихенько шепотів.

— Дя... кю... — тихо проскрипів вареник.

Кая весело засміялася, голосно і радісно.

— Ба-ба! — вигукнула вона, ніби привіталася з давнім другом.

Вона обережно підняла вареника дерев'яною лопаткою. Вареник був теплий, ніжний, ніби муркотів від задоволення.

Лум підбіг і притулився до ноги Каи, дивлячись на вареника.

— Моє! — тихо промовив він, простягаючи рученята.

Кая кивнула і усміхнулася, вигукуючи:

— Наш!

Лум сів на підлогу, розкрив долоні, і Кая опустила вареника прямо в його маленькі рученята. Вареник трохи шоркнув начинкою по пальчиках Лума і знову тихо шепнув:

— Дя... кю...

Лум радісно засміявся, з оченятами, що світилися від щастя. Його сміх розлився кухнею, переходив у коридор, наповнюючи весь старий будинок.
— Ма-ма! Дя! — вигукнув Лум, тримаючи вареника, ніби це був найдорожчий скарб.

Кая, ніжно погладивши Лума по голівці, сказала простими словами:

— Дя... лю-бим!

У цей момент до кухні зайшов Тео в домашньому халаті і капцях з єнотом, у руках тримаючи телефон.

Він зупинився, побачив вареника і почув шепіт.

— Я тільки спитати, чи… — зупинився. Побачив вареника. Почув шепіт. — Я нічого не бачив! — Тео підкинув руки, розвернувся й пішов назад у кімнату. — Ви як хочете, а я вірю тільки в вареники без голосів!

— Пф! — Засміялась Кая і махнула рукою.

— Ба! — задоволено додав Лум, плескаючи в долоні.

А потім, через декілька хвилин, коли Кая повернулась до розглядання візерунків на підлозі, а Лум поклав вареника на свою маленьку тарілку, щось ще змінилось. З духовки, знову, несміливо, виповз другий вареник. Трошки перекошений, але теплий. Він тупцяв маленькими краєчками тіста й тихенько мурмотів собі під ніс щось на кшталт:

— Ба-блям… ба-блям… пшоняна свобода…

Кая й Лум розреготались водночас.

Так. Вареники не зникли назавжди.
Вони чекали.
Вони повернулись.
І в них ще були… справи.

Десь у глибинах кухні, за банкою з гірчицею і старим рецептом бабусі Ганнусі, маленьке сяйво мигнуло у повітрі. Із глибин тіста прокинувся інший голос…

— Нє, ну а ви чули? Мене назвали спун №4? Я взагалі-то ложка-революціонер! Пишіть маніфест!

Кая приклала долоньку до лобика і тихо промовила:

— Ой-ой… Ба-ба… Знову!

І десь далеко-далеко, у варениковому космосі, хтось голосно проголосив:

— Слава Вареникам! Вільним і підсмаженим!
— Смерть вареної тиранії!
— І хай кожен ложконосець знайде свій пшоняний шлях!
Кінець. Але ні. Початок.