47.2 — Вхід у справу: Агентство в зборі

У просторій кухні Агентства Пі і Ца панував легкий напружений суміш хвилювання і здивування — адже морозилка, від якої не було електроживлення вже добрих півгодини, продовжувала співати. Протяжне, мелодійне «Розпрягайте, хлопці, коні» наповнювало кімнату теплом і якоюсь загадковістю. Здавалося, що сама техніка ожила, заговорила і запросила агентів у дивовижну пригоду.

Ерік стояв біля панелі управління електрикою, мружачи очі і придивляючись до складної мережі кабелів і роз’ємів.

— Мене просто рве від того, що вона співає, а я навіть не знайшов, звідки живлення, — бурмоче, відкриваючи панель з проводами, що не підключені ні до чого. — І майже через п'ять 

секунл добавив. — Та це якась містика! — здивовано промовив він, легко торкаючись дротів, які були відірвані, — морозилка співатиме навіть без підключення? В мене уявлення немає, звідки ж береться струм.

Тесса підійшла ближче, тримаючи в руках мініатюрний мікрофон із антеною, який одразу розмістила під дверцятами морозилки.

— Добре, — сказала вона, уважно слухаючи, — зараз почуємо, що за голоси там ховаються.

З мікрофону тихо долинули звуки, які поступово ставали зрозумілими: один високий тенор із ніжним тембром, глибокий бас, що міг би підтримати навіть найважчі ноти, і два м’які альти, що гармонійно впліталися в загальну мелодію. Вони співали разом, немов хор маленьких, живих істот, яких ніхто не бачив, але які явно були поруч.

Лея, яка стояла неподалік, глибоко вдихнула і промовила, немов робила відкриття:

— Це... це не просто вареники, які співають. Це ціла традиція, старовинна пісня з беквокалом — музика, яка живе в кожному шматочку тіста.

Вирій, при цьому, нервово озирався по кімнаті, намагаючись уникнути всіх поглядів, які нестримно лягали на нього. Нарешті він тихо прошепотів:

— Слухайте, я чесно не знав, що то саме ті вареники з музею етнокулінарії. Просто помилився холодильниками, думав, що там броколі. Вибачте, це була помилка... з долею.

Команда не втрималась від сміху, і Лея тепло потисла Вирію плече.

— Ех, Вирій, ти — як завжди, внесеш драми у найпростіші речі.

Тео, який тримав на руках Каю — маленьку донечку Векс і себе, посміхнувся, дивлячись, як дівчинка з цікавістю плескає в долоні під мелодію, яку морозилка не припиняла.

— Кая, — лагідно сказав він, — здається, морозилка проводить тут свій концерт, і ти вже майбутня диригентка, яка допоможе цим вареникам знайти їхній голос.

Ерік, якому Векс передала його сина, тримав Лума на руках, який тихо посапував. Він ніжно усміхнувся, погладжуючи його по голівці.
Векс тільки потянулась.

— Вареники хочуть нам щось сказати. Можливо, це про повагу, про пам’ять... Про життя. Хто знає? Не кожного дня у морозилці чути таку музику, — її голос став м’якшим і теплішим. — Та навіть у наших напружених агентських буднях іноді трапляються такі моменти.

Ерік оглянув усіх, з усмішкою на обличчі.

— Звучить так, наче ця пісня — наша перша підказка. Добре, що в нас є ці голоси, бо без них ця справа здавалася б ще загадковішою.

Тесса, з блиском в очах, підійшла ближче до морозилки, нахилилася і, немов намагаючись почути щось лише для себе, тихо прошепотіла:

— Кажуть, що в кожній справі є музика, і здається, ми щойно знайшли нашу партитуру.

У відповідь морозилка співала ніжне «Ла-ла-ла», яке наче запрошувало агентів у захопливу пригоду.

Повітря в кімнаті наповнилось відчуттям єдності, таємниці і передчуттям відкриттів. Ерік звернувся до Тесси:

— Запишемо цю пісню? Вона варта того, щоб її почули всі.

Тесса кивнула, і в її очах заграла легка іскра натхнення.

У цей момент, коли на вулиці вечірня тиша вкривала місто зірками, у будинку Агентства вже звучала перша нота нової, неповторної історії.