46.20 — Коли б не метелик

Вся команда зібралась на кухні, ніби нічого й не сталося. Ніби світ не стояв за крок до катастрофи, ніби ніхто не стріляв, не падав у колби, не горів, не цілувався у сльозах і не вибухав на фоні клавіш синтезатора. А може, так і треба було — після бурі, після тіні, після подвійників і сироваток — просто зібратись. І бути.

Кухня була напівтемна, освітлена лише м’яким світлом лампи над столом. Пледи, розкидані на стільцях, ще зберігали тепло 

обіймів. На підвіконні лежала розкрита книга — Лея читала її голосом, який заспокоював навіть електроніку в кімнаті.

Діти давно спали. У кімнаті поруч Тео муркоче щось крізь сон, обіймаючи подушку Векс. Один носок сповз із ноги й теліпався з краю ліжка. Крихітна Кая шморгає носиком і перевертається на інший бік, захоплено обіймаючи плюшевого гіпопотама, що встиг побувати у вогні, воді й лава-бані.

На плиті булькотить чай. Повітря насичене ароматами — трохи кориці, трохи ванілі, трохи диму (бо хтось знову забув вимкнути духовку). У центрі столу — тарілка, що вже спустошується, бо Вирій нарешті перестав «сканувати їх на потенційну токсичність» і почав їсти, а Тесса зробила три ходки «на ще один, бо я заслужила».

— Ну, — каже Ерік, розвалившись у кріслі, тримаючи чашку гарячого какао, — може, наступного разу просто… омлет?

Тиша.

— Без телепортацій, — додає Тесса, піднімаючи брову з притиском.

— Без клону, що плаче в духовці, — підморгує Лея, заплітаючи Вирію косичку, поки той не помічає.

— І без сироваток у шпинаті, — додає Вирій, втягуючи голову в плечі, бо вже здогадується, що в нього на голові.

— Омлет — це добре, — погоджується Векс, яка раптом 

виходить із темряви, обмотана рушником, з вологим волоссям, наче щойно приймала душ у паралельному світі. Вона виглядає так розслаблено, ніби щойно врятувала три планети. За нею заходить заспаний Тео, яких сідає на красло в кутку, перед тим схопивши шматок яблучного пирогамз тарілки. — Але якщо вже говорити про альтернативи…

Вона всміхається легко, по-справжньому. Її погляд ковзає кімнатою, спиняючись на Тео, що сидить у кутку, задумливо тримаючи в руці шматок яблучного пирога, який він так і не почав їсти. Його очі світяться спокоєм, що приходить тільки після шаленства.

— У світі 7Q-B ми всі жили на дирижаблі, пам’ятаєте? — починає Тео. — А замість офісу мали кав’ярню у хмарах. Вирій там готував «хмарні капучіно», які змінювали колір залежно від настрою клієнта.

— А Лея була головною по десертах, — додає Векс. — Її зефіри викликали тимчасову ейфорію й легку левітацію.

— А Тесса вела щоденник «Життя на висоті» і щотижня влаштовувала допити пасажирів, бо була впевнена, що серед них є шпигун, — продовжує Тео.

— І знайшла ж, — з гордістю додає Тесса. — Виявилось, то був ти, Тео. У тебе в шкарпетці була мікрофішка!

— То був філософський чіп, — хрипко сміється Тео. — Я ним записував вірші… про омлет. Сумні, але харчові.

— У реальності D-коридор ми були акторами, — згадує Векс. — 

І грали у серіалі «Агентство Пі і Ца». Щотижня нова серія, постійно хтось вмирає, але в наступній серії з’являється з новою зачіскою.

— Найбільший шок був, коли сценаристкою виявилась Тесса, — хихикає Лея. — Вона писала нас усіх і не зізнавалась.

— Це пояснює, чому в кожному сюжеті Вирій падав у щось в’язке, — коментує Ерік. — А я завжди біг босоніж під дощем із кулею в плечі.

— Авторська візія, — гордо хитає головою Тесса. — Глибокий підтекст, трагізм, і... драматургічна підливка.

— А у версії “Звичайна-3”, — каже Тео, вже зовсім м’яко, — ми були родиною. Без зброї, без місій. Просто хата, садок. Вирій вчив дітей садити огірки. Тесса — записувала рецепти пиріжків у зошит. Лея викладала йогу. І… у нас був пес на ім’я Піксель.

— І… ти чекав на нас із вечерею. Завжди. — Векс тихо усміхається, і щось у її голосі бринить не спогадом, а бажанням.

Тиша.

Лея стискає руку Вирія, і той перевертає її долоню, цілує у центр.

— А мені здається, — шепоче Лея, — що саме ця реальність… навіть із усіма шаленими сюжетами, вибухами і клонами… вона — найкраща. Бо ми тут — справжні.
У вікні — рух. Ерік обертається. Там, на склі, метелик. Маленький, золотавий. Сідає обережно, ледь ворушить крильцями. І в кімнаті наче стає тихше. Наче навіть повітря прислухається.

— Цікаво, — каже Ерік, — що було б, якби він не махнув крилом?

— А що, якби махнув сильніше? — озивається Векс.

— А що, як це не метелик, а дрон із майбутнього? — Тео вже хапає блокнот. — Треба перевірити температуру крил, траєкторію зльоту…

— Тео, — перебиває Тесса з посмішкою, — йди спати. І дрон залиш у спокої.

— І майбутнє теж, — додає Вирій.

Тесса встає, обводить усіх поглядом. Її обличчя — втомлене, але наповнене.

— Завтра. Омлет. Без пригод. Ну… майже без.

Камера піднімається. Пиріжки лишаються на столі. Хтось доїдає останній шматок. Світліє.