46.14 — Сцена прощання

Повітря було просочене тишею, що дзвеніла у вухах, наче хтось вимкнув увесь звук світу, залишивши тільки серцебиття. Простір навколо них пульсував — немов світ затамував подих, чекаючи на щось важливе. Вони стояли на межі — дві реальності стискались і розходились у ритмі дихання, і за кожним рухом залишався шлейф зі спогадів, які ніколи не мали статися.

— Я не знаю, як відпустити, — сказала Лея тихо, дивлячись на Вирія з іншого світу. Її очі тремтіли, мов наповнені дощем, якого ще не було.

— Ти не мусиш, — відповів він. Голос був лагідний, глибокий, наповнений тією любов'ю, яка не мала права на існування, але все одно жила. — Просто запам’ятай мене. Запам’ятай той вибір, що я зробив. Бо я б зробив його знову.

— Але… у твоєму світі я була іншою. Я могла бути небезпечною. Я могла… — Вона зітнулася, ковтнувши сльози.

— Лейо, — він узяв її за руку, вивчаючи її пальці так, ніби вперше і востаннє, — ти була моїм вибором. Навіть якби ти 

була кодом, примарою, ворогом — я б знову став поруч. Бо ти — це ти. Не тому, що ти добра чи правильна. А тому, що ти — моя.

Лея рвучко обійняла його. Обійми були нестримні, як дощ, що прорвав хмари. Її пальці стискали його спину, мовби намагались утримати всесвіт, який вислизає.

— Я... боюсь, що забуду, — прошепотіла вона йому в шию. — Що цей момент зітреться, мов сон. І лишиться тільки присмак.

— Тоді збережи присмак, — відповів Вирій. — І спічи його в чомусь справжньому. Наприклад, у пиріжку.

— Невже ти і в цьому світі не можеш перестати думати про випічку?

— Я Вирій. В усіх світах я однаково смачний, — підморгнув він, і посмішка крізь сльози зігріла обох.

У кутку, де тканина реальності ще була тонка, Тесса мовчки стояла навпроти себе. Себе з минулого. Молодшої, розгубленішої. Ще не детектива. Ще не тієї, що пережила зради, клонів, кулі, какао, майонез і знову любов.

— Ти — це я? — запитала вона, але не впевнено, ніби боялася відповіді.

— Так, — мовила дівчина навпроти. Її голос тремтів — наче вона щойно прокинулась у новому тілі.

— Я зробила стільки дурниць… — Тесса зітхнула. — Ти не мусиш повторювати їх. Якщо колись опинишся перед вибором — довірся собі. Навіть якщо ти боїшся.

— Ти це зробила?

— І продовжую робити щодня, — відповіла Тесса й несподівано обійняла себе. — Ти будеш боятись, але не зупиняйся. І не втрачай віру. Навіть у піч.

— Особливо в піч, — хмикнула молодша.

— Бляха, я й тоді так говорила?

— Постійно.

— О ні… — Тесса засміялась крізь сльози. — Ну, тримайся, реальність.

Альтернативний Ерік стояв трохи осторонь. Його постать була чітка, ідеально симетрична, мов створена розумом, що любить порядок і архітектуру. Але у його очах — хаос. Теплий, живий, людський.

— Я не знаю, хто ти, — мовив він. — Але я знаю, що хочу бути з тобою. У будь-якій реальності. Навіть якщо ти — не та сама.

Тесса обернулась до нього. Її погляд був тихим вогнем — не палаючим, але незгасимим.

— А якщо я колись стану тією, від якої ти втік?

— Я не втечу. Навіть якщо доведеться залишитись на місці, де все палає.

Вони не цілувались. Не торкались. Лише стояли. І цього було досить.

Світ почав хитатись — як при кінці фільму, коли плівка тремтить і сцени перегорають. Кольори затікали у темряву, і тільки світло пиріжка з іншого кінця світу пульсувало, кличучи додому.

— Час, — сказав хтось позаду. Альфа. Він тримав у руках щось дрібне, блискуче — останній інгредієнт. Але ще ні. Ще не зараз.

Лея, Тесса й Ерік повернулись, востаннє озираючись. А потім — пішли. У той бік, де пахло ваніллю, теплим маслом і гвоздикою. Де пульсувала надія, заварювалось какао і чекало тісто.

Світ за спинами зітхнув — і розчинився.