46.12 — «Пиріжковий комітет. Міжреальна зустріч»

Вирій — справжній Вирій — виходить із хвиль кольорового світла, витираючи з чола крихти зіркового пилу. За ним Лея, ще тримаючись за край ілюзорної сукні, яка розсипається на блискітки. З іншого боку підсвідомого коридору з’являється Тесса — босоніж, із обличчям, вмитим сльозами та сміхом водночас.

— Тесса! — вигукує Лея й кидається до неї. Обіймає, стискає, як вперше і востаннє водночас.

— Жива! — додає Вирій і торкається пальцями її плеча, наче перевіряє, чи справжня.

— Живі... — каже Тесса й ковтає клубок у горлі. — І все ще ми.

З позаду виникають інші: Тео з ледь пом’ятим кашкетом, Векс, обійнявшись із Тео — обоє тримаються за руки, ніби якорі. Ерік виходить останнім, і його погляд зустрічається з Тессиним.

Вона не відводить очей.
Він — теж.

— Я все ще не знаю, чи можу тобі довіряти. Але… — вона знизує плечима. — Я вибрала бути тут.

— І я, — тихо каже він. — Інакше це не має сенсу.

Пауза. Потім всі розмовляють водночас.

— У моїй реальності я керувала синім рестораном у формі равлика!
— А я була тінню в книжці…
— Мене одружили з морським огірком!
— У моїй реальності не було Лєї, тільки її голос у стінах…
— Я... я був деревом.

— Що? — запитують усі хором, дивлячись на Тео.

— Та довга історія, потім. Важливе одне — я навчився слухати вітер.

Сміх зриває напругу. Пауза, як після бурі. Потім Тесса запитує:

— То це було справжнє? Усе це?

— Не знаю, — каже Вирій. — Але відчувалося як справжнє. Можливо, це й є суть.

— І тепер ми тут, — додає Лея. — Разом. А отже, щось ми зробили правильно.

Віддалено чути запах. Ні, не просто запах — заклик. Пиріжки. Пиріжки, які пахнуть дитинством, роздоріжжями, ніжністю, страхом і вибором водночас.
— Ви це теж чуєте? — перепитує Кая.

— Запах рішень, — бурмоче Векс. — Іменований пиріжком.

— І це звучить водночас чудово й фатально, — додає Ерік.

Попереду проступає тунель із пряничних цеглин. Світло пульсує від стін. Над входом — напис, що змінюється мовами:

"Увійди з серцем. Вийдеш з рішенням."

Тесса киває, робить перший крок.

— Пиріжковий комітет чекає. Ходімо дізнаємось, ким ми є насправді. І що ми виберемо залишити. А що — забрати з собою.

Всі мовчки йдуть за нею. Останньою ступає Лея, затримуючись на секунду.
Вона оглядається — на всі ті реальності, що майнули, на вибори, які вже зроблено, на тіні майбутнього.

— Я не знаю, що буде далі, — шепоче вона майже беззвучно. — Але я йду за вами. Бо ви — мій пиріжок.
                                                                                      ***
У центрі всіх реальностей, між тріщинами часу і краплями можливостей, існувала Кухня Часу. Вона не мала точної форми — то здавалася старою бабусиною кухнею з вишиваними рушниками, то — високотехнологічною лабораторією зі сталевими шафами й духовками на антигравітаційних платформах. Пахло корицею, жареним маком і чимось таким, що одночасно викликало сльози та усмішку — запахом дому, який ти пам’ятаєш з дитинства, навіть якщо його ніколи не мав.

На велетенському дерев’яному столі стояли пиріжки. Різні. Гарячі, хрусткі, деякі — ще парували, інші — вже трохи остигли, але від них все ще тягнуло затишком. Начинки були всілякі: капуста, м’ясо, вишня, картопля, мак, яблуко з корицею, гриби… Але у кожного пиріжка — свій блиск, своя енергетика, своя вага у долі.

— Це ж… пиріжкова рада старійшин? — прошепотіла Лея, коли навпроти них з тіні вийшли кухарі. Шестеро. Всі у фартухах. У когось — борошно на носі, у когось — товсті окуляри, а один навіть був у повному бойовому комплекті з черпака й ополоника.

— Ти мене зараз питаєш, чи я бачу перед собою бабцю в халаті з шумівкою з чистого золота? — пробурмотів Вирій. — Бо якщо це не ілюзія, нам терміново треба каву.

— І масло. До пиріжків. — додала Тесса, але замовкла, коли найстарший кухар ступив уперед. Він мав довгу сиву бороду, схожу на тісто, що втекло з миски, і очі, як начинки — темні, глибокі, з нотками кориці.

— Вітаємо в Кухні Часу, діти наші. — Голос його був хриплуватим, але теплий, як теплий хліб. — Сюди потрапляють ті, хто стоїть на межі вибору. А вибір…

— …як пиріжок, — прошепотіла Лея. — Не знаєш, що всередині, поки не надкусиш.

— Саме так, моя рожева панночко з механічним серцем. — Він кивнув з повагою. — Але тут — інші правила. Надкусити — означає обрати.

Інші кухарі закивали. Один із них, вочевидь франко-італієць (фартух у трьох кольорах, тонка кавова ложка в петлиці), встав:

— У кожного з вас — своя реальність, свій пиріжок. Ви були там, де було "майже ідеально". Але чи готові ви відкусити шмат минулого, знаючи, що далі буде боротьба?

— У кожного — один пиріжок. Один вибір. — додала кухарка з пір’їною замість шпильки. Її голос лунав, ніби одразу з кількох вуст: ніжний, суворий, маминий. — І як тільки виберете — інші пиріжки зникнуть.