46.11 — Вирій і Лея: втрачений дім

Світ, у який ступив Вирій, був туманно-золотим, мов спогад про літо, що ніколи не настало. Повітря пахло палаючим цукром, а десь у небі грала ніжна, майже нечутна мелодія — наче пісня, яку хтось співав лише для себе.

Він зробив кілька кроків уперед. Його черевики торкались м’якої трави — вона була жовто-руда, ніби змучена постійним заходом сонця. Світло тут не мало джерела, воно просто було, проникало в усе, роблячи кольори теплими, а тіні — сумними.

І тоді він побачив її.

Лея стояла на краю пагорба, закута в плащ зі старої тканини. Її волосся було розпущене, трохи неохайне, а плечі злегка опущені, ніби вона тримала на собі тягар усього світу. Вона дивилась на обрій, на місце, де мали бути руїни. Але там — лише зола й покручене дерево, що обвуглилось у формі розчепіреної руки.

— …Лея? — тихо сказав Вирій.

Вона обернулась. І її очі… спочатку здивування. Потім — шок. А потім… біль. Такий глибокий, що світ навколо, здавалось, затремтів.

— Ні… — прошепотіла вона. — Ні… ні… Цього не може бути.

Вона кинулась до нього — не як до надії, а як до привида. Руками торкнулась його обличчя, плечей, грудей, як перевіряючи: чи не розчиниться він.

— Ти… Ти ж загинув. Я бачила. Я стояла там, коли вибух знищив усе. Тебе не було…

— Я… не той Вирій. — Він говорив обережно, м’яко. — Я з іншої гілки. Але я — це все одно я. Я шукав тебе. Я мусив знайти.

— Ти не розумієш… — Лея опустилась навколішки. — Я жила з тим, що тебе більше нема. Що все, що лишилось — це твої речі. Порожні чашки. Нотатки, які пахли тобою. І порожнеча в мені, яку нічого не заповнить.

Вирій присів поруч. Його рука торкнулась її спини, і він відчув, як вона здригається від сліз. Легко, мов перо, він обійняв її. Її тіло було гарячим, як пічка, що довго тримала жар.

— Мені шкода. Я б хотів, щоб ти не мусила цього пережити. — Його голос тремтів. — Але я тут. І навіть якщо це не мій світ — ти все одно залишаєшся моєю Леєю.

Вона підняла очі. Її щоки були в мокрих доріжках. Вуста стиснуті. Але в очах — світло. Маленьке. Крихітне. Але — було.

— Це справді ти? — пошепки.

— Усе, що є в мені — належить тобі. Навіть якщо світ інакший. Навіть якщо я мав інше минуле.

— Але ж я не твоя Лея. Я — інша. З цим болем, із цією втратою. Я вже не така, якою була… коли ми…

— І я не той, яким був. Але… — Він узяв її руку. Її пальці тремтіли. — Відчуваєш? Це справжнє. І ти справжня. І те, що між нами — не вмирає, не залежно від світу.

На мить — мов пауза в музиці — вони просто сиділи, торкаючись чола до чола. Її подих змішався з його. Її руки більше не тремтіли.

— Я мушу йти, Лей. — Він нарешті прошепотів. — Але я хотів побачити тебе. Переконатись, що ти жива. Що ти тримаєшся.

— Я не трималась. — Її голос знову став ламким. — Я просто існувала. Без тебе — все було як недопечений пиріжок: ніби форма є, а смаку — ніякого. Але зараз… якщо ти був справжній — бодай на мить — це більше, ніж я мала.

Він провів пальцями по її волоссю. Її шкіра — мов пам’ять. Її голос — як старе ім’я.

— У світі, де я живу, — сказав він, — ти є. І я знайду шлях назад. Я повернусь до неї — твоєї версії. Але… я ніколи не забуду тебе.

Лея посміхнулась крізь сльози. Не щасливо, але з ніжністю.

— Якщо колись побачиш ту Лею, — сказала вона, — скажи їй, що десь у реальності є я. Я, яка ніколи не переставала любити.

Він підвівся. Світ навколо почав дрижати — реальність починала танути, мов масло на сковороді. Час тік, і двері до наступного виміру вже кликали його.

— Прощавай, Лей. — І його голос зламався.

— Ні, — прошепотіла вона. — Не прощавай. До зустрічі. В іншій пісні. В іншій пічці. У іншому пиріжку.

Він засміявся крізь сльози. І коли він ступив за межу, то знав: 

навіть у розбитому світі може бути крапка тепла. Навіть в утраті — щось, що ніколи не згасає.

І ця точка — її ім’я. Її усмішка. Її шепіт:

— Я пам’ятатиму тебе, мій згорілий янголе.