46.5 — Кавова змова

Пахло кардамоном, амбіціями й обсмаженими зернами.

— Прокинься, Тео. Прокинься! — голос лунав як із порцелянової чашки — дзвінкий, але приглушений ароматом кориці.

Тео розплющив очі, лежачи у центрі гігантського латте-арту, виконаного просто на підлозі з обсмажених зерен. Над ним схилився чоловік із густою бородою, прикрашеною мідними кавовими ложечками, що дзенькали при кожному подиху.

— Вітаємо тебе, Обраний! — мовив той із благоговінням.

— Угу… Що? — Тео протер очі й озирнувся. Він лежав на вівтарі зі свіжозмеленої арабіки. У залі височіли статуї у формі 

кавоварок, а стіни були розписані латинськими фразами на кшталт In Caffeina Veritas.

— Це храм Зерняти Істини, — пояснив бородань. — Наше пророцтво говорило: «Коли з неба впаде той, що пахне корицею і недосмаженим хлібом — світ оновиться». І ти… впав просто в резервуар третьої ферментації.

Тео хотів заперечити, але в нього й справді на куртці залишився слід кориці — ще з попереднього виміру, де його переслідували булочки з корицею і парадоксальним почуттям провини.

— Я… випадково заснував релігію? — він здивовано потер скроню.

— У тебе мантія з мелених зерен! — вигукнув хтось із натовпу в екстазі.

Тео глянув на себе. І справді — замість звичної сорочки на ньому була легка, трохи колюча на дотик накидка, що трішки тріщала при кожному русі. Вона ароматно пахла еспресо, а на спині мав витканий напис: "Збадьор духом і тілом."

— О, ні… — прошепотів він.

У той момент двері храму розчахнулись, і всередину зайшла Векс, трохи запорошена, у темних окулярах і з багетом за поясом (довга історія з іншої лінії часу). Вона одразу зупинилась, побачивши Тео, який стояв на п'єдесталі, велично простягнувши руку до кавомолки.

— Мені здається… — сказав Тео повільно, — …я випадково заснував релігію.

— Мені здається, ти завжди до цього прагнув, — Векс закотила очі.

— Та ні ж! Я просто шукав вихід із тунелю какао і потрапив сюди. А потім мені дали мантію, попросили благословити мідну джезву і оголосили пророком.

— Ти сказав їм щось пророче?

— Я сказав: «А може, додайте трохи ванілі?» — зніяковіло озвався Тео.

— Ну, тепер це частина канону, — хмикнула Векс.

Під їхніми ногами храм почав тихенько вібрувати. Це був дзвін першої варки — ритуальний момент, коли всі парафіяни вставали і пили каву з однієї гігантської чаші.

— Я не можу це продовжувати, Векс. Вони хочуть, щоб я прорік істину з «Кодексу Кремового Прозріння»!

— Звучить як реклама вершків.

— Я знаю! Але тут усе — серйозно. Один із них заприсягнувся назавжди відмовитись від кави без пінки. Інший… приніс мені в жертву млинок.

Векс підійшла ближче і прошепотіла:

— Нам треба тікати. Просто зараз. Поки вони не почали молитися твоїй фотці з баристою.

— Уже почали, — Тео вказав на вівтар, де хтось малював портрет Тео латте-артом у 3D.

Вони тихо вислизнули через запасний вихід — той, що вів до кімнати з капсулою часу і запахом зефіру. Перед втечею Тео все ж повернувся й прошепотів на вівтар:

— Любіть каву, але не забувайте про чай. Він… також достойний.

Храм здригнувся. Хтось закричав:
— Новий заповіт!

Векс смикнула Тео за комір:

— Бігом, Пророче. Інакше будеш благословляти кекси до кінця життя.

— Хай краще буде хрумкий край, ніж вічне середина… — промовив Тео, й сам злякався, наскільки це знову звучить як пророче.

Коли двері храму зачинились за ними, вони знову опинились у лабіринті кавових труб і світлових коридорів, що вели далі — до того місця, де час змінювався, а код шепотів з-за стін.

Попереду на них чекав Вирій — і код часу.