46.4 — Агенція без Агенції

У цій реальності агентство «Пі і Ца»… ніколи не існувало.

Світ виглядав майже звично — знайомі вивіски, знайомі обличчя, знайомий аромат ранкових булочок із кориці на розі вулиці Зелених Чайників. Але щось було не так. Щось невловиме, мов тінь, що раптово зникає за рогом, перш ніж її встигнеш помітити. Місто тріщало по швах — але не від землетрусу чи вторгнення прибульців, а від кулінарного хаосу.

На головній площі — щоденні гастропротести. Битви за авторство супу дня. Шефи вивалювались із кухонь у шоломах, посипаних мускатним горіхом, і махали ножами, як прапорами.

— Це мій рецепт грушевого гаспачо з фенхелем! — кричав один.
— Ти вкрав його у моєї бабусі в 1983-му! — репетував другий,  жбурляючи в опонента карамелізованою цибулею.

У парламенті ухвалювали закон про заборону імбиру, бо надто збуджує. Тим часом контрабандисти возили його в капсулах з-під риб’ячого жиру, обмотаних листям капусти.

На чорному ринку торгували не зброєю, не криптовалютою, а… шоколадом. Темним, 70%-им, бельгійським. За плитку — можна було купити собі квартиру в передмісті.

У школах уроки кулінарії перетворилися на зони бойових дій. Університети гастрономії викладали курс "Як вижити під час соусної війни". А нова реальність без детективного трикутника — без Пі, без Ца і без Тесси — нагадувала жарт, що втратив сенс.

У підвалі ресторану «Синій Базилік» панувала напівтемрява, з якої зрідка долинали прокльони і приглушені стогони.

— Чорт забирай, як це могло статись… — пробурмотів хтось із тіні.
— Вони мали б бути… вони завжди були… — відповів інший, з відчайдушним хрипом.

У місті просто не було кому рятувати його.
На площі Карамельного Фронту — черги. Тут, у підпіллі, можна купити шматочок справжнього шоколаду. Маленький, гіркий і заборонений.
— Тільки тихо, — шепоче торговець у каптурі. — Гана, 85%. Один шмат — сто п’ятдесят.
— Доларів? — злякано уточнює жінка в пальті з серветок.
— Грамів рису, — посміхається він. — Тут уже інша валюта.
Це світ без «Пі і Ца». І це — жах.

Немає агенції, бо ніколи не було тієї першої піци, де збіглись троє. Ніколи не вибухнув клонований пармезан, не запікались мишачі схеми, не було Пана Ратона, що втік через вентиляцію з оливками в зубах.

Без «Пі і Ца» світ не розвалився. Але він зсередини гнив. Повільно, мов овочі в запліснявілій холодильній камері.

Тесса в цій реальності — журналістка-фрилансерка, яка пише гіркі репортажі про зниклі смаки. Вона не памʼятала, що щось не так. Але щоночі, коли засинала, її мозок малював картину, де вона, Лея і Вирій стояли на даху й пили какао. Вона прокидалась — і пила воду з-під крану, холодну, з відтінком ностальгії.

Лея тут — науковиця в Лабораторії Приглушених Приправ, яка працює над тим, щоб відновити втрачені аромати. Але в її дослідах щось завжди йде не так — ніби чогось бракує. Вона іноді чує голос у голові, що шепоче: «Тебе двоє, а вас троє».

А Вирій — легенда. Тільки ніхто не знає, ким він був. По місту ходили чутки про людину, яка вміла розрізнити кожен інгредієнт із заплющеними очима. Дехто вірив, що він колись існував. Дехто казав, що то просто рекламна кампанія якогось майонезу.

Ніхто з них не знав, що були разом. Але світ... пам’ятав.

У переході метро на стіні, поміж графіті й рекламою вітаміну 

D, хтось вивів кривими літерами:
«Ца + Пі =pizza»
І підпис: "Тессі. Де ви?"
На будівлі мерії банер:

«Лише стабільність через соєвий контроль!» 

Істинний жах цієї реальності — немає кулінарної справедливості.

У місті циркулює таємна мапа, де позначено останні місця, де ще можна знайти щось, що нагадує справжній смак. Але там завжди черги, і завжди — слідчі.

У павутинні паралельних світів іноді трапляються місця, де щось забуто, але ще не втрачено. Місця, де найкращі друзі навіть не знайомі. Міста, де агентство ніколи не створили, але… люди все ще чекають його.

Чекають, мов ранкову каву. Мов сіль у супі.

Бо навіть у світі без агенції — світ усе одно прагне справедливості. І какао.

У кавʼярні «ДеКоф» сидить Тео. Він утомлений, бородатий і тримає в руках два стаканчики — собі й комусь, хто не прийде.
— Хто я без вас, ідіоти? — шепоче він у піну. — Навіть сваритись нема з ким.

І саме в цей момент, прямо перед ним на столик падає…
зернятко.

Кавове. Ідеально обсмажене.

Воно блиснуло, наче мало щось сказати. І Тео, відчувши щось знайоме — запах пригод, натяк на місію, гримаса долі — сказав:
— Ну привіт.

Так почалось щось інше. І вже в підрозділі наступному світ піде не туди, куди всі думали. Бо без Пі і Ца світ не може впасти — він просто піднімає нову хвилю. І ця хвиля має імʼя.

Культ «Зерняти Істини».

Тсс… але це вже інша історія.