46.3 — Розкол реальності

Все почалося з крихітного тріску — як лускає шкаралупа під пальцями. Повітря раптом стало важким, як у грозі, але замість блискавки — розсипані спалахи спогадів, не їхніх, але таких болісно знайомих. Простір довкола героїв тремтів і плавився, мов желе, а потім — клац — все змінилося.

Світ, де Тесса й Ерік не зустрілися 
Повітря у кабінеті було не просто стерильним — воно здавалося фільтрованим від усього живого. Кожна поверхня — біла, як цукрова пудра, але без смаку. Навіть склянка з водою на столі була такою ж — прозора до неприсутності. Світло не лягало, а різало.

Тесса стояла, стиснувши пальцями краєчок столу. Її пальто — колись криваво-червоне, тепер було сірим, як вицвілий спогад. Волосся зібране в ідеально рівний вузол. Жодної шпильки, що вибилася б, жодної недосконалості. І жодного запаху кориці в повітрі — того, який колись тягнувся за ним.

Вона повільно розгорнула мануал на столі:
«Посібник з розслідувань без особистих втручань»
Ідеальні сторінки. Жодної замітки на полях. Жодного смайлика, який Ерік колись малював біля слів «або інтуїція».

— Доброго дня, пані слідча, — сказав хтось за її спиною. Голос був низький, чіткий, впевнений. Але не теплий.

Вона обернулась.

І зупинилась.
На мить світ ніби дихнув. Перед нею стояв він.
Ерік.
Але не її Ерік.

Строгий костюм. Взуття без плям. Волосся — коротко вистрижене, жодної неслухняної прядки, яку б вона могла торкнутись пальцями. Обличчя — спокійне. Стерильне. Очі — сірі до холоду.

— Ви викликали мене на допит як свідка у справі про зникнення флешки. Прошу, поставте запитання, — промовив він чітко, як диктофон.

Тесса мовчала. Слова не проходили крізь горло. Там застряг спогад: нічний балкон, гаряча чашка какао в його руках, розпатлане волосся, сміх у півтемряві…
А тут — тільки службова дистанція в 120 сантиметрів.

— Ти… ти не пам’ятаєш мене? — видихнула вона нарешті.

Ерік здивовано нахилив голову. Ледь. Як це роблять люди, що аналізують, але не відчувають.

— Ми знайомі? — спитав він майже чемно, але холодно.

Тесса опустила очі. І одразу ж знову глянула на нього — на місце біля лівої брови.

— У тебе є шрам, ось тут, — сказала тихо, торкнувшись власної брови.

Він підняв руку до свого обличчя. Злегка.

— Після тренувань у школі слідчих. Удар дрона, — знизав плечима. Якось по-документальному. Без жодної ностальгії.

Тиша між ними стала гучнішою, ніж будь-який крик.

— І… ти не називав мене "Тессо", — додала вона ще тихіше, ніби сама собі. Голос зламався, як старий ключ у дверях, які вже ніколи не відкриєш.

Ерік не відповів.

Він просто сидів. І чекав запитань по справі. А вона сиділа — і намагалася не затремтіти.

Коли вона вийшла на вулицю, небо було затягнуте сірістю, яка не обіцяла дощу, тільки монотонність. Навколо — місто, що не знало кольору. У вікнах не горіли вогники ламп, ніхто не розмовляв біля кіосків, на будинках не було графіті.

Не було Агентства.
Не було Леї.
Не було Вирія.
Не було їхньої Луми.
Не було нічого — що не вкладалося в інструкцію.

Тільки вона.
Слідча. Без особистого. Без випадкової зустрічі. Без розмови про каву з кардамоном. Без ночей у тиші, коли можна мовчати поруч і бути почутою.

У цьому світі вони не були ворогами.
Не були коханими.
Вони просто… не були.

І лише на мить, коли вона пройшла повз дзеркальне вікно 

кав’ярні, її віддзеркалення зупинилося. Бо з іншого боку скла сидів Ерік. І тримав у руках чашку. Він дивився крізь неї, як у пустий спогад.

І щось у його пальцях ніби трохи здригнулося.

А потім… він тихо сказав:

— Червоне. Її пальто було червоне...

Вирій — світ, де він знову у службі Архітектора 

Світ повернувся до нуля.
Індиферентна біла кімната дихала стерильністю. Ні плями, ні запаху. Стіни — занадто рівні. Поверхні — без жодної подряпини, як пам’ять, яку щойно стерли.

— Об'єкт ВИРІЙ-0.5. Прокидайтесь. Час виконувати завдання, — холодний голос візуального інтерфейсу бринів в повітрі, як струм у венах.

Повільно, як маріонетка, що не звикла до власної тіні, він відкриває очі. Стеля — квадратна. Лампа — штучне світло без теплоти. Хребет віддає пам’яттю. Долоня — вже обгорнута навколо холодного металу. Хірургічна ложка. Вона лягла в руку, ніби звична.

Перед ним — тіло. Інше. Порожнє. Гумове, злегка блискуче, з пробірковим запахом консервуючого гелю. Його очі розплющені, але не бачать. Він ще не "увімкнений".

І це — він.
Клон. Ідеальна копія. Резерв. Матеріал.

На панелі вгору миготить знайомий рядок:
«Протокол N: Інтеграція через дегуманізацію»

Руки тремтять. Але не через страх. Через щось інше. Старе.
Десь на межі мислі — голос:
"Ти — не об'єкт. Ти — Вирій."