45.4 — Гастро-арена

Ніч опустилася на місто, але у підвалі старого складу, що давно перетворився на штаб-квартиру гастроклонів, вирувало справжнє свято смаку — «Гастро-арена». Це було щорічне змагання кухарів, клонів і геніальних смакотворців, які намагалися створити найкращий кулінарний шедевр, здатний підкорити навіть найвибагливіших гурманів.

Агентство «Пі і Ца» отримало запрошення — не просто спостерігати, а виступати у ролі офіційних детективів: «Не дайте крадіям зіпсувати найважливіше гастро-подію року!» — попередив електронний лист.

Весь вечір у повітрі пахло ароматами прянощів, свіжого тіста та карамелізованих фруктів. Лея з Вексом, підсвічуючи дорогу ліхтариком, оглядали страви, що стояли на столах, виблискуючи різнокольоровими соусами.

— Ось ця піца! — голосно підняв руку Ерік, показуючи на майже ідеальний круг із танцюючими на ньому томатами та оливками, — Якщо її з’їдять — це буде злочин проти смаку.

Тео, який, як завжди, був у ролі експерта зі спецій, нахилився ближче до великої миски з соусом:

— Неймовірно! Цей рецепт тримає у собі смаки п’яти континентів... от тільки шкода, що комусь так само неймовірно хочеться поживитися.

Саме тоді помітили перший сигнал тривоги — піци почали зникати. Спершу невеличкі шматочки, потім цілі порції. Підсвічені ліхтариками обличчя кухарів знівечилися в здивуванні та розгубленості.

Лея миттєво включилася у режим роботи:
— Це не просто крадіжка. Хтось або щось працює у темряві, — сказала вона, вловлюючи дивні пучки пухнастого матеріалу, що попадали на підлогу.

Векс розглянула пухнасті нитки, підняті зі столу:

— Це не виглядає як шерсть кота. Мабуть, наш невідомий гастро-злодій залишає після себе сліди... І вони дивні.

Раптом на арені з’явився слабкий світловий проблиск — і один із кухарів з криком кинувся наздоганяти щось маленьке, що швидко зникло за кулісами.

— Схоже, це не просто людина! — вигукнув Тео, — В когось дуже маленький рот, але голод величезний!

Ерік нахилився до Тео і прошепотів:

— Може, це той самий «Сирний Кіт», про якого ти казав? Хоч і виглядає дещо іншим.

І справді — з тіні вилізло маленьке створіння, блискуче великими очима і з пухнастою шерстю, що переливалася у темряві. Воно ледь тримало на лапках величезний шматок піци і намагалося не впасти, тягнучи свою здобич.

— Хто ти такий? — запитала Лея, трохи сміючись, але із справжнім детективним тоном.

Створіння глянуло на всіх з серйозністю дорослого, але голос у нього був ледь чутним, майже дитячим.
— Я — клон зі смаковими генами. Колись мене назвали «Клон-Смак». Я зголоднів і прийшов скуштувати все, що колись створили мої творці.

Векс підняла брови:

— Ти, значить, винен у всіх наших зникненнях?

Клон знизав плечима, покриваючи лапки залишками сиру.

— Мій рот маленький, тому їм довго... Я не встигаю, ось і лишаю сліди — пустушки, пух, іграшки, які випадково прилипають до речей.

Лея посміхнулася, дивлячись на це маленьке диво:

— Ну що ж, ми тебе спіймали, але замість покарання — допоможемо тобі. Бо, здається, ми всі трохи голодні.

Усі навколо розсміялися, і навіть клон зголоднілого гастро-смаку розслабився.

Команда «Пі і Ца» розуміла — це була не просто справа. Це було смішне, абсурдне, але надзвичайно смачне розслідування, яке тільки починалося.

І тоді вони всі зрозуміли: щоб врятувати піцу і смак, потрібно діяти разом — навіть із найменшими і найголоднішими союзниками.