44.3 — Справжнє дитяче розслідування

— Добре, діти, починаємо допит, — урочисто промовив Тео, вмощуючи Каю на своїх колінах, наче вона — начальник відділу з дитячих справ.

Кая серйозно глянула на плюшевого восьминога перед нею й раптом дала йому рішучого плюху по щупальцю.

— Аґґа! — сказала вона, що, на думку Тео, могло означати або «говори», або «ти під арештом».

Поруч, на колінах у Тесси, сидів Лум. Він тримав у руці гумову качку — ту саму, що співає про веселу рибку. Його очі пильно вдивлялись у неї, а потім він серйозно прошепотів:

— Ба! Па! Скажи.

— Якщо він навчиться використовувати лампу для допиту — я піду з цієї справи, — пробурмотів Ерік із кухні.

— Мовчи. У нього контакт, — відповіла Тесса, ледь стримуючи сміх.

За кілька хвилин "допит" перейшов у жування іграшок, але саме в той момент Альфа — який до того лежав біля шафи, — знову підвівся. Він не гавкав — просто зосереджено вдивлявся у дверцята, нахилив голову набік і виніс свій вердикт:

"Грррр..."

— Він знову на ту шафу, — насторожено озвалася Векс.

— Та що з нею не так? — Тео підійшов ближче. — Вона ж стара, як мої жарти.

— Саме тому — небезпечна, — Вирій уже тримав в руках ключ, той самий, який Лум знайшов під килимом.
— Шафа… — Векс хмикнула. — Звісно. Старий добрий початок. Завжди шафа.

— Або холодильник, — додала Лея. — Але шафа — більш драматично.
І вже через 5 секунд.
— Чекай… — Лея взяла його і підійшла ближче. Візерунок на ключі… точно співпадав із замковим отвором.

— Справжній детектив — це той, хто не ігнорує гавкіт пса, — промовила Тесса й підморгнула Альфі.

Тиша повисла в кімнаті, коли ключ вставили в замок.

Клац.

Шафа скрипнула, як сцена в хорорі. Всі трохи відступили. Тео обережно відчинив дверцята.

Всередині — полички. Деякі — порожні. Інші — заповнені старими файлами, стрічками, дивними металевими коробками і… чорною кнопкою.

— Не тисни! — закричали всі одночасно, коли Вирій потягнувся рукою.

— Я ж тільки глянув!

— Це ж кнопка! — Тео прикрив обличчя рукою. — Всі знають, що кнопки в старих шафах не бувають добрими.

Але Альфа знову гавкнув — один раз. Чітко. І знову — погляд на кнопку.

— Він хоче, щоб ми натиснули її, — сказала Лея, відчуваючи себе учасницею якоїсь дивної гри.

— Гаразд. Але якщо з шафи вилетить ще одне немовля, я йду в монастир, — Тео натиснув.
Тріснув замок старої рації, вмонтованої колись у систему спостереження — і в кімнаті блимає червоне світло.
Зазвучала автоматична команда:

“Архів 9 активовано. Перегляд розпочато...”

Бз-з-з-з!

Зашуміло. Десь усередині шафи щось зрушило з місця, задня стінка розсунулася — і відкрився прихований екран. Стара система. Плівкове зображення заворушилося, тріщало, сипала іскрами панель, але… відео увімкнулося.

На екрані — напівтемна кімната. Силует чоловіка. У формі. У голографічному халаті.

— Ді...ді? — Лум нахилив голову.

Усі притихли.

— Ні, — прошепотів Вирій, на диво серйозно. — Це… директор Лабораторії Гастроклонів.

— Я думала, він зник, — прошепотіла Тесса.

— Він не зник, — Вирій наблизився до екрана. — Він залишився в памʼяті. І, здається… лишив щось нам.

На екрані зʼявилось лого лабораторії — розпливчасте, майже зникле, але знайоме.
І тоді в кімнаті знову пролунав сміх.

Дитячий сміх. Але не Каєн. І не Лума.

— Хтось записав... когось. — Лея нахилилася ближче. — Чи це нас хтось записав?

— Тепер уже пізно зупинятись, — сказав Вирій.
— Він… живий? — прошепотіла Лея.
— Або це запис. Або… — Тео вдивлявся. — Він виглядає… молодше?

Кая захіхікала.

— Не може бути, — сказав Вирій. — Цей запис зроблено сьогодні.

І Лум, як справжній маленький агент, узяв качку в руку, і гордо поклав її на стіл, мов артефакт. Всі засміялись.

А Кая — вже повзала під столом. І мала… цілком інші плани.

Далі буде.