44.2 — Новий ритм агентства

Агентство «Пі і Ца» працювало. Не завжди — але працювало. Тепер розслідування велися між годуванням, гойданням і пісяннями. Інколи — навіть одночасно.

У великій вітальні, що стала штаб-квартирою, хрумтіли іграшки під ногами, шурхотіли пледи, миготіли пляшечки з компотом і дитячі шкарпетки. На стіні — класична кримінальна дошка зі шпильками і нитками. Під нею — килимок із качечками і кубиками, а трохи збоку — дитяча гойдалка з написом «Місія: заснути».
У головному офісі (тепер із гойдалками, ковдрами і плямами бананового пюре на стінах) усе змінилося. На столі між звітами лежали м’які іграшки. Лея якось розклала на дошці підозрюваних… іграшкових кроликів, ведмедика й гумового восьминога.

— Так, поки вони всі не заснуть, у нас є двадцять хвилин як максимум, — казала Тесса, поправляючи капюшон на Лумові.

— І якщо не буде "аварії", — додає Векс, поглядаючи на Каю, яка зосереджено сопіла в слінгу.

— Ну що, агенти, сьогодні ми працюємо в режимі "сну у два етапи і кака на хвилинному попередженні"? — Тео вже встиг двічі наступити на дерев’яного жирафа.

— Головне — не переплутати підозрюваного з музичною іграшкою, — кинула Векс, гойдаючи Каю в слінгу. Та зосереджено гризла жирафу за вухо.

— Я б не був такий певен, — відгукнувся Ерік, стоячи біля дошки з ложкою в руці. — Якщо ця качка ще раз почне співати “Я весела качечка”, я висуну їй офіційне обвинувачення.

Лея саме намагалася звільнити свій ноутбук від наліпок, які Кая самовіддано причепила на екран. Вирій, навпроти, розкладав на столі щось схоже на карту з позначками. Лум, тим часом, повзав по підлозі і бурмотів щось своєю особливою мовою, схожою на комбінацію «ба», «па», і випадкового кашлю.

— Слухай, він щось шукає, — підморгнув Тео. — Може, він той геніальний агент, якого ми чекали?

І справді — Лум раптом сів на підлозі, нахилився, і почав дерти килим. Під ним щось блиснуло.

— Гей, гей, обережно, — Тесса підбігла й нахилилася. — Малий, ти що, закладку знайшов?

Вона відгорнула краї тканини. І там, ближче до дошки, між іграшковою кісточкою Альфи й засохлим яблучним чипсом, лежав ключ.

Невеличкий, бронзовий, схожий на ті, що були в старих скриньках. Зі звивистим візерунком і трохи стертою петелькою.

— О… — прошепотала Тесса. — Ну, це… щось.

— Це іграшка? — Тео нахилився. — Бо якщо це пастка, я перший не хочу туди лізти.

— А може, просто Ерік упустив чергову крафтову заколку, — буркнув Вирій. — Минулого разу в нього в кишені був компас, що «шукає істину».

— Це було тематично, — захищався Ерік, хоч і сам здивовано дивився на ключ. — Але ні. Не моє.

Тесса крутила ключ у пальцях. Він був прохолодний і важчий, ніж здавався на вигляд.

— Може, хтось із гостей? — припустила вона. — Або Векс. Ти ж любиш загадкові дрібнички.

— Це точно не моє. Якби це було моє, він би відкривав шафу з шоколадом, — Векс зітхнула. — А цей ключ не пахне нічим приємним.

Альфа, що дрімав поруч у кріслі, різко підняв голову. Його вуха настовбурчилися. Наступної миті він підскочив і став у стійку, дивлячись прямо на шафу в кутку.

— Альфа? — Лея насторожено озирнулась.

Пес заричав.

Низько, глибоко. Не ігрово. Не з радості. Не від чуття ковбаси. Справжнє ричання.

Тесса притиснула Лума до грудей. Ерік неголосно вилаявся.

— Це на той ключ? — Тео підняв брову.

— Ні, — буркнув Вирій. — Це на шафу.

Усі повернули голови. Стара дерев’яна шафа, яку ніхто не відкривав уже місяцями, стояла собі як завжди. Але тепер вона виглядала… не так. Наче дихала. Наче знала, що на неї дивляться.

— Це… незручно, — промовив Тео, намагаючись зберігати спокій.

— Ідеальне агентське утро, — сказала Векс, гойдаючи Каю. — Пісяння, ключ, шафа, собака. Люблю нашу роботу.

— Може, не чіпаймо її? — запропонувала Лея. — Просто… не чіпаймо. До обіду.

— І до зміни підгузків, — додав Ерік. — Я на черзі. І не хочу змішувати одне з іншим.

Альфа знову рикнув. І не зрушив з місця.

Шафа лишалась замкненою. Але атмосфера змінилася.
Щось було поруч. Щось… нове.