43.5 — Кільця і сенс

У невеликій кімнаті з м’яким розсіяним світлом, яке ніжно просочувалося крізь прозорі штори, Ерік сидів за масивним дерев’яним столом, тримаючи в руках маленьку коробочку. Вона була акуратно оздоблена темно-синім оксамитом, що відбивав м’яке світло вітальні, і всередині мерехтіли два кільця — делікатні, але з потужною енергетикою. Одне призначалося для Тесси, інше — для Еріка. Їхній блиск нагадував про обіцянки, заховані між рядками життя.

Тео стояв поруч, схилившись над коробочкою, його очі пильно слідкували за кожним рухом. Він дістав із кишені кільце для Векс — скромне, з тонкою гравіюванням, якою він дорожив і яку тримав у таємниці від усіх, крім хлопців і Альфи.

— Добре, — промовив Ерік, ніби погоджуючись із невидимим голосом часу. — Гравіювання для Тесси має бути особливим… Щось таке, що відображає суть нашого зв’язку, нашої історії.

Він акуратно взяв перше кільце, його пальці ледь торкнулися металу, немов боячись порушити його магію. Злегка похмурий, але в голосі чувся теплий відтінок, він вимовив:

— "Смак вічності". Ідеально, бо це не просто слова — це наш спільний час, наша пам’ять.

Тео усміхнувся, відчуваючи легкий прилив натхнення, і дістав друге кільце.

— А на моєму буде гравіювання, — сказав Ерік, — "Навіть коли піца — остигла". Це наш маленький секрет, — і в його словах прозвучала ніжна іронія, що робила цей момент ще більш особливим.

Тео з кишені обережно дістав кільце для Векс, ніжно доторкнувся до нього і з посмішкою сказав:

— А для Векс я вибрав: "Поки ти зі мною — я вдома". Це про те, що навіть на відстані їхнє кохання залишається якорем.

Вирій, дивлячись на цю маленьку сцену з легким усмішком і теплим поглядом, кивнув.

— Саме так. Кожне кільце — це не просто метал, це наша історія, наші обіцянки. І навіть якщо зовнішній світ холоднішає, ми знаємо, що це тепло — наше.

Раптом у кімнаті пролунав тихий, майже непомітний дзвінок. Вирій підняв очі до дверей, його погляд став пильнішим. Тео, ніби відчуваючи напругу моменту, злегка відсунув коробочку, ніби боячись, що вона розіб’ється від несподіванки.

— Хтось іде, — пробурмотів Тео, відчуваючи, як у грудях несподівано закрутився легкий вітер хвилювання, який не давав спокою.

Вони обмінялися поглядами — тихою мовою без слів — розуміючи, що ці кільця — не просто прикраса чи символ. Вони стали знаком того, що чекає попереду, обіцянкою на майбутнє, підгрунтям для боротьби і захисту.

Момент тиші повільно розсіювався, але в повітрі все ще вібрував прихований зміст, що ніби шепотів:

— Ми разом. І це — найважливіше.