43.3 — Місія костюми

— Отже, місія — костюми, — урочисто оголосив Тео, зістрибуючи з бордюру перед вітриною елітного ательє, де золотими літерами світились слова: «для найважливіших моментів життя (і трохи пафосу)».

— Це просто одяг, — буркнув Ерік, але в очах уже жеврів легкий страх. — Так? Просто… шматки тканини.

— Це не просто тканина, — втрутився Вирій, киваючи до манекена в вітрині. — Це момент, який вона запам’ятає. Коли ти обернешся, і вона подумає: «Чорт, ось це мій».

— Вона й так уже це думає, — Ерік криво посміхнувся, але погладив підборіддя, ніби вже приміряв ту фразу на себе. — Але добре. Я в грі.

Тео підморгнув і відкрив двері, пропускаючи хлопців усередину.

Всередині магазин був схожий на костюмний рай із музикою Френка Сінатри, золотими вішалками і продавцем, що говорив так плавно, ніби вчився у театральній академії.

— Потрібен костюм, — сказав Ерік, — щоб Тесса втратила дар мови. Але не зомліла. Просто… глибоко вдихнула.

— І не народила раніше, — додав Тео.

— Певна складність, — сказав продавець, витягуючи кілька варіантів. — Але я люблю виклики.

Примірочна.Ерік відсуває штору й виходить у класичному чорному костюмі. На секунду все стихає. Навіть дзеркала, здається, схвально блимають.

— Як я виглядаю? — питає він, дивлячись у дзеркало.

— Як бухгалтер, що ось-ось зізнається в коханні, — чесно сказав Тео.

— Як людина, яку Тесса поцілує, але перед тим скаже: «Щось бракує» — додав Вирій.

Ерік зітхнув.

— Добре, далі.

Другий варіант — сміливіший. Сорочка кольору слонової кістки, жилет із бежевого оксамиту, піджак кольору місячного пилу.

— Це вже… інше, — промовив Ерік.

— Це вона запам’ятає, — підтвердив Вирій. — Ти в цьому виглядаєш як той самий хлопець, якого вона обрала.

— І я сам хочу обрати себе в цьому, — пробурмотів Ерік і посміхнувся.

— То беремо? — уточнив Тео.
— Беремо.

Поки Вирій і Ерік радились із кравцем щодо довжини штанів, Тео нишком відійшов до іншого стенду — ювелірного.

— Це має бути щось… її, — шепотів сам до себе. — Не пафос, не класика. Вона — Векс. Тож…

Погляд зупинився на кільці: тонкий срібний обруч, стилізований під химерний завиток гілки, на якому було три дрібні камінці, як росинки: світло-бірюзовий, лавандовий і медовий.

— Вона сказала, що колись бачила сон, ніби носить кільце з кольором неба перед грозою. Це — воно, — Тео посміхнувся. — Векс, це буде не гроза. Це буде наш світанок.

Він оформив покупку так обережно, ніби готував шпигунську операцію. Все — потай, без свідків. Навіть залишив коробочку в сумці з написом «склад для борошна», бо точно знав — Векс туди не полізе.

Коли вони вже виходили, Вирій помітив легку усмішку Тео.

— Щось ти задумав, а?

— Просто… хочеться, щоб вона теж колись забула дихати, — Тео знизав плечима.

Ерік зупинився.

— Хлопці. Ви ж розумієте, що як хтось із нас зомліє — весілля переноситься.

— Тільки якщо це не я, — сказав Тео. — Бо я собі вже планую флешмоб на першому танці.

— Благаю, без костюма динозавра, — Вирій.

— Тільки якщо це буде в стилі гетсбі-динозавра, — підморгнув Тео і вскочив у машину.

А всередині коробки — майбутнє кільце, що чекало свого моменту.
А на задньому сидінні — костюм, що міг зупинити дихання.

І попереду — весілля, що мало стати справжнім святом любові, краси й… трошки божевілля.