42.22 — Фінал: тиша перед народженням

Ніч укривала агентство м’якою ковдрою темряви.
Місяць завис у вікні, ніби старий ліхтарник, що стежив, аби жодна зірка не згасла.

Будинок дихав. Спокійно. Глибоко. Як велика родина після дня, повного сміху, метушні, приготувань і мрій.

У кімнаті Тесси — напівтемно.
На підлозі стояло дитяче ліжечко — ще порожнє, але вже наповнене очікуванням: ковдрочка з крихітними ведмедиками, іграшка-котик, що муркотів, коли натиснути йому на вушко, і маленький ліхтарик у формі лами, що відкидав плямисту тінь на стіну.

Тесса лежала на боці. Її волосся розлилось по подушці, обрамляючи обличчя світлим сяйвом.
Вона дихала рівно, глибоко, обіймаючи подушку для вагітних, а її живіт злегка піднімався і опускався — як хвилі, що знали щось більше, ніж вона сама.

Біля неї, з рукою на її животі, спав Ерік. Його обличчя було розслабленим, але іноді брови ледь здригались — ніби навіть уві сні він усе ще охороняв її спокій.

Альфа мирно хропів, притиснувшись між ними, і його хвіст час від часу смикався, ніби він ганявся за тінями у снах. Його вушка злегка ворушилися щоразу, коли Тесса тихенько бурмотіла щось уві сні — фрази до ще ненародженого сина.

— Не поспішай… ми ще не поставили гойдалку…
— І не забувай, що тато обіцяв не носити тебе в рюкзаку з єдинорогами…

Поруч на тумбочці — записник, у якому вона щовечора писала короткі звернення до майбутньої дитини. Цього разу — кілька слів, акуратно виведених ручкою:

«Сьогодні ми танцювали. Тато казав, що в нього болять ноги. Але я бачила, як він посміхається. Тобі пощастило з ним, малий. Дуже пощастило.»

Десь на поверсі вище — кімната Лєї.

Вона лежала, міцно обіймаючи Вирія, її пальці впліталися в його. Обидвоє мовчали, дивлячись у стелю, де світлові плями місяця створювали абстрактні візерунки.
— Ти не спиш? — пошепки спитала Лея.

— Я слухаю, як ти мовчиш, — відповів Вирій.

— Теж форма діалогу.

— І найчесніша, — усміхнувся він, легенько поцілувавши її в скроню.

На стіні біля ліжка висіла карта світу, на яку Лея колись наклеїла маленькі сердечка з іменами країн. У центрі — фіолетова нитка, що поєднувала Київ, Токіо, Стамбул і якесь зовсім невідоме місце з написом: «Побачимось там».

— Вірій…
— М?
— Після весілля. Коли все трохи вляжеться. Ми ж… поїдемо?

— Ми вже в дорозі, — прошепотів він. — Просто ще не вийшли з дому.

А на іншому кінці дому — кімната Тео і Векс.

Світло там було м’яким, теплим, золотавим, як ранкове молоко.

Векс сиділа на великому м’ячику для вагітних, похитуючись у такт старій колисковій, яку грала музична скринька. Її обличчя було сонним, але щасливим. На животі — піжамна футболка з написом «Made with love & pasta».

— Я знову хочу грушу, — буркнула вона. — Але не ту, яку можна їсти. Ту, яка росте високо. Щоб була пригодницька.

— П’ята грушева фантазія за тиждень, — промурмотів Тео з підлоги, де він лежав у розсипаних нотатках з іменами. — Я вже починаю вірити, що наш малий народиться з гілкою.

— Ну і добре. Я вирощу собі малюка-друїда. Буде обійматись із деревами, як мама.

Тео засміявся, підвівся і став позаду, обіймаючи її ззаду, обережно поклавши руки на живіт.

— Я іноді боюсь. Справді.

— Чого?

— Що буду незграбним. Що зламаю щось. Або скажу дурницю.

— Ти щойно сказав дурницю. І я тебе кохаю за це.

Вона обернулась, і їхні лоби зійшлися.

— Хіба є правильний спосіб бути татом?

— Є. Просто бути з нами.

І він поцілував її. Ніжно. Повільно. З вдячністю.

Камера від’їжджала. Повільно. Через відчинене вікно. Повз нічні світильники, гойдалки, карти світу, чашки з чаєм, світло зірок, м’які подушки, лапу Альфи, що трохи сіпалась, бо йому снився марафон. Повз любов, яка ховалась у кожному куточку цього дому.

Тиша.

Тиша перед першими криками.

Перед першим подихом нового життя.

Перед першим словом:
«Привіт…»