Хроніки Пі і Ца: детективні історії

42.19 — Знешкодження

— Він у пастці, — прошепотів Вирій, коли двері кімнати зачинились із металевим шурхотом.

— Це його власна пастка, — додала Лея, стискаючи його руку. — Кімната без виходу. Як кулінарна камера, тільки для душі.

Маєток дихав вогкістю і сіллю. Усередині — той самий зал із голограмами, з записами, червоними нитками, кухонними знаряддями, що висіли на стінах, мов трофеї.

Х стояв у центрі кімнати — спокійний, нерухомий. Його фартух був заляпаний чорнилом. На шиї — кулон із ложкою, що блищала в тьмяному світлі.

— І ви всі прийшли... — його голос не гучний, але пронизливий. — Як гурмани на останній стіл. Але ви не смакуєте. Ви розкладаєте. Ви — псуєте.

Тесса зробила крок уперед, притискаючи руку до живота:

— Ми не псуємо. Ми захищаємо. Людей. Спогади. Їжу. А ти — ти навіть не розумієш, що означає смак. Бо він не у контролі. Він — у довірі.

Х повернув до неї голову. Маска виблискувала.

— Смак — це влада, — прошепотів він. — Коли ти створюєш емоцію через ложку, коли змушуєш людину плакати від фрикадельки, — ти керуєш. А ви... ви навіть не куштували мою головну страву.

Раптом увімкнулися екрани по периметру. На них — кадри з життя кожного з детективів. Векс на дереві. Тео, який тримає її живіт. Тесса і Ерік — у гамаку. Лея в лабораторії. Вирій уночі на даху. Навіть Альфа — на підлозі, коли краде тістечко.
— Я стежив за вами, — прошепотів Х. — Ваші смаки. Ваші страхи. Ваші спеції.

— Ти псих, — зітхнув Тео. — І в тебе огидне оформлення тарілки.

— А головне — зла не варто подавати на десерт, — додав Ерік.

Х розкинув руки — навколо почали розсуватися стіни. Але… щось пішло не так. Раптом усі двері заблокувались. Світло почало миготіти. Голограми погасли.

— Що це?! — закричав він, смикаючи за панелі. — Ні… НІ!

— Ти увімкнув власну систему самознищення, — спокійно сказав Вирій. — Ми лише змінили коди. Рецепт із твоєї ж книги. Сторінка 91: «Запіканка фатального вибору».

Х почав сміятись. Із божевіллям. Гучно. Порожньо.

— Смак... це влада… Влада, якої… ви… ніколи…

Раптово — ВИБУХ. Потужна хвиля жару обдимає повітря. Вогонь виривається з підлоги, стеля осипається. Команда кидається назад — Лея і Вирій попереду, Ерік прикриває Тессу, Тео виносить Векс на руках. Альфа, обв'язаний пледом, скавчить, але тримається.

Полум’я поглинає кімнату. Але перед самим вибухом, перш ніж вогонь поглинає все, Х встигає прошепотіти, стоячи серед 

вогню, погляд зосереджений не на команді — на самій стіні перед ним.

— Ви… ніколи… не зрозумієте… мою страву.

Тиша.
Після спалаху, на згарищі, серед попелу й запаху обгорілої карамелі — лише одна річ вціліла.

Крихітна записка, обпалена з країв. Ерік нахиляється, піднімає її, читає вголос.

«Ви перемогли. Але вас уже змінили. Кожного. Як і я. Bon appétit.»

Ніхто не промовив ні слова.

— Га… — кашлянув Тео. — …принаймні хоч не було кокосової стружки.

— Ненавиджу кокос, — пробурмотіла Векс із рук чоловіка.

— Я… — Тесса зітхнула. — Я не впевнена, чи це був найгірший день… але точно найгірша вечеря.

Альфа сів посеред попелу, тремтячий, але гордий, із сосискою в зубах.

— Ну що ж… — Лея глянула на Вирія, який дивився в полум’я. — Це кінець?

— Це... завершення страви. А після неї — завжди лишається післясмак, — відповів він тихо.

Камера повільно піднімається, залишаючи зруйновану кімнату Х, його кулінарні божевільні креслення, попіл на підлозі… і лише одну невідому баночку без підпису.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше