42.16 — Побачення на даху

Дах агентства виблискував теплими гірляндами, що залишилися ще з вареневої вечірки. Їхнє м’яке світло танцювало на парапетах, виблискуючи у келихах із вишневим лимонадом. Лея сиділа, загорнута в тонкий плед із капюшоном-кішкою, який подарувала їй Векс. Поряд — Вирій, у шортах і светрі з капюшоном, який виглядав трохи смішно, бо був із намальованими грізними єнотами.

Альфа спав згорнутим клубочком під шезлонгом, час від часу посвистуючи крізь сон.

— Я знав, що це буде добрий вечір, — сказав Вирій, витягаючи з-за спини тонкий чорний записник із вишитою літерою L.

— Що це?.. — Лея обережно взяла його, ніби тримала щось живе.

— Це… наші моменти, — тихо відповів Вирій. — Я вів його. Відтоді, як зрозумів, що не хочу, щоб щось загубилось.

Вона повільно відкрила першу сторінку. Там — акуратний начерк олівцем: перший спільний погляд у кафе «Синій Базилік». Вони тоді ще не знали, як усе зміниться.

Далі — крихітна паперова серветка з логотипом лабораторії, на якій він написав: «Вона сміялась, навіть коли боялась. І тоді я вирішив — залишусь.»

Наступна сторінка — вклеєна фотографія: Лея й Вирій у шоломах, по шию в піску, сміються, поки Альфа лиже їм обличчя. Підпис: «Справа про пісочне печиво. І сонце в очах.»

— Ти… ти серйозно все це збирав? — вона гортала, наче доторкалась до власної історії вперше.

— У мене не так багато минулого, Лей. Тож я вирішив — зробити майбутнє… справжнім.

Вона зупинилась на сторінці, де була вкладена карта міста, з обведеними червоним локаціями: «Місця, куди ми підемо разом. Коли все вляжеться.»

— Це… список майбутніх подорожей? — усміхнулась вона.

— Ні. Це — список початків.

Лея обережно поклала записник на коліна і подивилась на нього. Вирій уже дивився на неї. Його очі світилися теплом, як багаття, яке не згорає, а зігріває.

— Я думаю… — Лея ковтнула. — Я готова. Можливо. Колись. Не зараз. Але… бути з тобою — я вже вибрала.

Вирій нічого не сказав. Лише повільно потягнувся до неї й обережно торкнувся губами її губ. Поцілунок був м’який, неквапливий, з ноткою шоколаду (бо вона щойно доїдала брауні).

— Ми нікуди не поспішатимемо, — прошепотів він. — Крім хіба що тієї поїздки до Італії, де ти пообіцяла мені каву втрьох — я, ти і еспресо.

— Якщо ти ще раз пожартуєш про любовний трикутник із кавою… — Лея засміялась, поклавши голову йому на плече.

— То ти назвеш Альфу головним весільним фотографом? — підморгнув Вирій.

Альфа тихенько підняв голову, позіхнув і знову засопів.

— Ходімо з ним у подорож, — тихо сказала Лея. — Коли цей жах закінчиться. Не втекти, ні. Просто… подихати.
Вирій ніжно обійняв її за плечі.

— Поїдемо хоч у Мармеландію. Або у Крим. Або просто у внутрішній спокій.

Вона стиснула його пальці.

— Удвох?

— Утрьох, — усміхнувся він і поглянув на Альфу.

Світло гірлянд трохи миготіло. Десь унизу — агентство жило своїм нічним життям. Але на даху був спокій, схожий на пісню без слів.

І лише у тіні комина, непомітна ні для кого, мигнула крихітна червона лампочка.