42.14 — Полювання в місті

Центр міста дихав прянощами. Можливо, через базар зі спеціями, можливо — через вагітних, які «просто відчувають нюанси гостріше», як казала Векс, тримаючи в одній руці какао з маршмелоу, а в іншій — гарбузовий мафін.

— Нам треба… зачіпки, — нагадав Вирій, оглядаючись на барвисту вивіску кафе, в якому сиділи шестеро детективів і один пес в шапці.

— А нам треба гарбузові круасани, — промурмотіла Тесса, відкушуючи повільно, як у рекламі.

— І карамельний пудинг, — підхопила Векс, облизуючи пальці. — Це частина розслідування. Ми вивчаємо... текстуру.

— Ну звісно, — Тео зітхнув. — Я теж, коли їм шоколадне тістечко, думаю про справу.

— От бачиш! — Векс ледь не крикнула, киваючи на нього. — Нарешті ти починаєш мислити як батько!

Альфа гаркнув, наче погоджуючись.

І раптом... усе змінилось.

Усі планшети, телефони, годинники, навіть кавомашина на барі — одночасно засвітились. Зображення — одне й те саме. Їхні обличчя.

Кожен — знятий камерою з вулиці. В реальному часі. Прямо зараз.

— Що за… — прошепотів Ерік, притискаючи долонею екран планшета.

— Це… пряме відео. Вони… ми… — Тео застиг.

— Ми під спостереженням, — Вирій вже схопився. — І не просто так. Це не відеонагляд. Це... трансляція.

Всі пристрої заговорили одночасно. Голос — холодний, театральний. І водночас до моторошного чіткий:

— Вітаю, мої улюблені. Ваша кава — підозріло гаряча, але ваше розслідування — холодніше, ніж гелатина в морозиві.
Я вас бачу. І ви граєте в мою гру.

Екран блимає.

— Кожна хвилина — загадка. Кожен погляд — виклик.
Отже, перше питання:
Яке варення вариться не в каструлі, а у свідомості? Відповідь — приведе вас до наступного інгредієнта.
Тиша. Всі шість поглядів перетнулись. Навіть Альфа підняв одне вухо.

— Варення у свідомості… — Лея зупинилась. — Це… спогади?

— Галюцинації, — кивнув Вирій. — Він знову грається з психохімією.

Тесса різко підвелась, відставивши чашку.

— Годі. Я з ним поговорю.

— Тес, — Ерік схопив її за руку, — це пастка.

— Я знаю. Але я теж вмію говорити. Не лише гарбузові мафіни мають шарм.

Вона наблизилась до найближчого пристрою — все ще сяюче віконце на вітрині кафе — і спокійно сказала:

— Я не знаю, хто ти. Але я знаю, чим ти хочеш бути. Видимим. Ти голодний до уваги, бо тебе не помічали. Ти ж хочеш, щоб ми тебе боялись?

Мовчання. Потім — шипіння.

— Ні…
Я хочу… щоб ви скуштували мій світ.

— То давай. Покажи себе. Не ховайся за екранами. Якщо це твоя гра — ми приймаємо правила. Але будь чесним. Один на один.

— Ха-ха… Ти цікава, Тесса. Ти — серце команди. Але серце найкраще готується з часником і тиском.

— Окей, це огидно, — сказала Векс, прикриваючи живіт. — І трохи образливо.

— Це класична психологічна атака, — буркнув Тео, згрібаючи в рюкзак девайси. — Залякування, фрази з кулінарним підтекстом. Він одержимий.

— Але він заплутався, — прошепотіла Лея, — Тесса його пробила. На мить.

І це була правда. Бо в останні секунди на одному з екранів — вперше — обличчя Х ледь здригнулось. Не гримаса, не маска.

А… очі.

Зморшки біля них. Біль. Ненависть. І щось... дитяче.

— Він… боїться, — тихо сказав Вирій. — Бо ми ближче, ніж будь-коли.

Тесса обернулась і кивнула.

— Тепер — ми граємо. Але по-нашому.