42.13 — Візит додому Х

— Добре, — пробурмотів Вирій, тримаючи в руках фотографію, яку витягнув з принтера. — Це точно не просто погроза. Це запрошення. І… підписано лимонною цедрою. Знову.

— Я от завжди знала, що з тими, хто додає цедру в суп, щось не так, — сказала Векс, спираючись на спинку дивану. Її живіт вирізнявся так, ніби вона ховала під сукнею гарбуз.

— Підписано цедрою? — Тео підняв брову. — Це як? Почерком із прянощів?

— Ні, — відповіла Лея. — Він лишив тонкий аромат. І ще один натяк — фото маєтку, ледь помітний контур на звороті. Схоже на друк старої водяної марки. Адреса частково стерта, але координати — на рівні підсвідомого. Він залишає їм, хто вміє дивитись.

— Як той чувак з твоїх фільмів, Вирію. Той, що говорив ребусами й різав людей лимонним соком. — Ерік глянув на фото. — Ви що, справді думаєте, це його логово?

— Я не думаю, — сказав Вирій, повільно натягуючи рукави куртки. — Я знаю.

Тесса тримала блокнот на колінах. Її руки обережно тримали живіт, але погляд був холодний і точний.

— Ми маємо розуміти його психологію. Це не просто сталкер. Це… кулинарний маніяк, який вивчив нас краще, ніж ми себе. Йому подобається грати. І він дав хід. Йдемо.

Покинутий маєток, 18:23.

Згідно координат — стара вілла за містом, оточена липами. Напівобвалений фасад, тріщини, але вікна… вимиті до блиску.
Вирій зупинився перед залізною брамою покинутого маєтку, що ховався між розкиданими по схилу деревами, немов 

тіньова пародія на справжній дім.

— Це воно, — коротко сказав він, стискаючи комунікатор у руці.

— У нього був будинок? — здивовано підняв брови Ерік. — Я думав, психопати мешкають у підземеллях, або там, де... знаєш, немає інтер’єру в стилі "забутий розкішний 1880".

— Він не психопат. Він... фанатик, — відказав Вирій., оглядаючи територію.

— Дивно, що це місце ще не згоріло або не стало TikTok-фоном для весіль, — зауважив Тео, заходячи першим. Його пальці ковзнули по дверній ручці, на якій висіли… висушені стручки ванілі.

— Це… відлякує комах? — поцікавилася Векс.

— Це… вбиває атмосферу, — сказала Лея, й вони зайшли всередину.

У повітрі пахло… спаленим карамелем. І кров’ю. Хоча ніде — жодної плями. Тиша гнітила.
По стінах — десятки скляних капсул. У кожній — страва. Але кожна зіпсована. Засохлі суфле, розкладені торти, зсохлі м’ясні рулети. Над ними — латинські підписи: "Amor perit", "Saporem veritas", "Tu non gustas, tu fallis". Любов гине. Смак — істина. Ти не куштуєш — ти обманюєш.

— Це… вівтарі? — Ерік обережно наблизився до однієї капсули. — Тут є череп...
— Кролика. А там — півень, — Вирій вказав на іншу. — Він жертвував заради… смаку.

— Он там, — Вирій показав на кімнату праворуч.

Стіни — обклеєні схемами. Фото. Записи. Кожен член команди — під підсвічуванням. У Тео — підпис:
«Мовчазна паніка. Падає першим. Створити ситуацію для зриву».

У Еріка:
«Використати Тессу як тригер. Якщо вона трісне — він зламається».

Лея:
«Алгоритм — перепрограмувати. Її довіра — токсин. Її любов — ключ».

Вирій:
«Ядро. Ідеальна точка вибуху. Якщо спрацює — згорить усе».

Тесса:
«Емоційний центр. Серце. Вдарити — і система заплачеться».

Векс:
«Зламана модель. Але потенційно нестійка. Страх — головний тригер. Ризик — мінливий».

Всі мовчали. Навіть Тео не жартував.

— Він… вивчав нас. Краще, ніж ми встигли зрозуміти себе, — прошепотіла Лея. — Це вже не просто слідство. Це — війна.

— Він має карту нашого серця, — Тесса подивилась на фото з їхньої першої справи. Воно було тут. У рамці. З написом:
«Точка нуль. Від неї все й почалося».

І тоді… екран.

Голограма ожила просто над столом. Темна фігура в масці, схожій на старовинну кулінарну форму для пудингу, застигла в повітрі. Голос пролунав театрально і тихо:

— Ви дивились на мене. Але не бачили. Ви сміялись, коли я плакав. Ви хвалились, коли я голодував. А тепер я готую вам основну страву.

— Що ти хочеш? — різко спитав Вирій.

— Справедливості. Ідеального рецепту. Ви зіпсували світ. Я зроблю його смачним знову.

— Це божевілля, — зітхнув Ерік.

— Це… рецепт геніальності. Хто ви без страху? Без втрат? Без соусу з крові? Ніхто.

Голограма згасла. І лише аромат — мʼяти, кориці… і заліза — лишився в повітрі.

На виході Лея прошепотіла:

— Він знає нас до кісток. Але одне забув: ми — не просто 

персонажі в його меню. Ми самі пишемо свої рецепти.

Вирій усміхнувся і взяв її за руку.

— Тільки, будь ласка, без мʼятного гарніру.