42.12 — Повернення до агентства

Ніч ховала місто під ковдрою темряви, але не могла сховати тривогу. Коли машина детективів звернула до агентства, всі інстинкти Вирія зчепилися в ком.

— Стоп. — сказав він, стиха, але так, що всі затихли. — А що з вікном?

Вікно кухні було вибите. Навколо рама — сліди обгорілого дерева. Внутрішнє світло блимало. Наче щось дихало зсередини.

— Це жарт? — Тео знервовано ковтнув. — Скажіть, що це чийсь поганий жарт.

Але всередині їх чекав не жарт. Їх чекала… Х.

Кухня була частково зруйнована: витяжка оплавлена, холодильник відкритий, з нього ще парував дим. На підлозі — обгорілі шматки дерева й плавленого пластику. У самому центрі — каструля, в якій лежала спалена… троянда з тіста. Символ. Меседж. Мовчазна декларація війни.

— О Боже… — Тесса прикрила рот, інстинктивно схопившись за живіт. — Це наша кухня.
Векс мовчить. Її очі — холодні й точні. Вона оглядає плиту, розетку, вентиляцію.

— Це наш дім, — додала Векс крізь зуби, стискаючи кулаки. — Це була диверсія. Зсередини. Він знав, як зайти. І що зламати.

— І що підпалити, — додає Лея. — Він не просто проник. Він показав, що ми — беззахисні.

— Він був тут, — сухо констатував Ерік. — І залишив нам десерт із пекла.

На стіні хтось пальцем, змоченим у червоному желе, написав:
"Смак вашого затишку — зіпсований. X"

— О, він точно готував це з емоційною палітрою, — хмикнув Тео, але ніхто не сміявся. Навіть Альфа.

— Це навіть не злість, — пробурмотіла Лея, оглядаючи вентиляцію. — Це споглядання. Хтось довго вивчав нас, аби зробити це настільки… персональним.

Вирій дивився мовчки, поки інші обговорювали, а потім розвернувся й пішов у коридор.

— Куди це він? — Тео нахилив голову.

— Думаю, йому треба хвилина, — шепнула Лея.

Тео ж розгублено стоїть з віником.

— Я… можу хоча б винести сміття? Я маю хоч щось зробити.

— Ти вже це робиш, — підтримує його Векс і торкається його руки.
У цей момент Векс вже діставала планшет.

— Окей. План реконструкції. Тут буде секція без гострих 

предметів. Тут — м’які меблі для тих, у кого токсикоз. І обов’язкова зона для груші, — вона кивнула Тессі.

— І шухляда з шоколадом, — Тесса вже сиділа на стільчику й малювала рожеву плитку в формі сердець. — Для екстрених гормональних атак.
— Це буде «Безпечна зона». Антигоріння, антирозлив, антиістерика. І спеціальні полиці для шоколаду. Ніяких пасток. Тільки функціональність. Тесса?

— О, я вже малюю дитячі наліпки на холодильник, — усміхається Тесса. — Але в мікрохвильовці буде блокування від Еріка. Бо він — той ще експериментатор.

— Ей! Один раз… — Ерік розвів руками. — Один раз я підсмажив грінку у фользі — і ви мене записали в терористи.

— Вона стріляла іскрами, Ерік, — сказала Лея. — І ледь не влучила в Альфу.
— Грінка летіла в стелю, Ерік, — мовить Тесса, закочуючи очі. — В стелю.
Альфа у відповідь понуро пирхнув і ліг на подушку, сховавши морду в лапах.

Поки дівчата складали новий дизайн-розклад кухні, Тео й Ерік сиділи у вітальні й дивились, як їхні кохані завзято креслять плани.

— Ти коли-небудь думав, що жінка з животом може бути настільки… грізною? — Тео потягнув чай і обпікся. — Ай!

— Щодня, — відповів Ерік, дивлячись на Тессу. — Вона як буря. 

Вагітна буря. Але моя.

— І твоя буря зростає на два сантиметри щодня, — Тео натякнув на живіт. — У Векс він уже як планета.

— У Тесси — як галактика. — Ерік підморгнув. — Але це… мої космоси. І, знаєш, ми з тобою офіційно гравітаційно притягнуті.

— То ми що, клуб астро-татів? — Тео засміявся.

Вони стукнулися чашками.

А в цей момент, на балконі агентства, Лея стояла в обіймах Вирія. За ними — ніч, перед ними — невідомість.

— Ти мовчиш, — сказав Вирій. — Але я знаю, що ти думаєш.
— Знаєш… я часто думаю. Про втечу. Але не з поля бою. А разом. Колись. Подорож. Тиша. Ти — я — Альфа.

— І фургон з кухнею? — жартує Лея.

— Якщо треба — і кухня.

— Дивно, так? — Лея не відводила погляду від зірок. — Стільки часу я бігла від ідеї… бути кимось більше, ніж система. А тепер, коли я бачу, як Векс малює антишокову зону для м’яти… мені хочеться затишку. Родини. Спокою.

Він обережно торкнувся її щоки.

— Я не тисну. Я просто є.
— І ти хочеш це?

— Я хочу тебе. І все, що з тобою.

— Навіть істерики про сир? — усміхнулась Лея.

— Навіть якщо ти будеш вимагати смажений банан на подушці з лавандової вати.

Вони мовчали.

— Я готова. Можливо. Колись, — сказала вона.

— Колись — це вже більше, ніж «ніколи».