42.7 — Повернення до Мізансцену

— Зачинено, — буркнув Тео, крутячи в руках в'язку відмичок. — Але не для нас, правда?

— Тео, я вже стою сім хвилин. У мене відчуття, що малюк вирішив переїхати вниз, — Векс обперлась на плечі Тесси. — І твоя впертість не допомагає моїм хребцям.

— Дозволь, — Лея підійшла до дверей ресторану «Мізансцен», витягла тонкий голографічний пристрій і приклала до сенсора. Роздався короткий звук — клац.

— І що, всі ці роки я носив із собою ці ключі даремно? — Тео театрально скрутив плечі.

— Ласкаво просимо в майбутнє, — кинула Лея і рушила першою.

Всередині ресторан зустрів їх мертвим, стерильним блиском: мармурові підлоги сяяли, столові прибори були вишикувані в ідеальні лінії, а запах... не був запахом. Ні спецій, ні жиру, ні життя.

— Ідеальна чистота — завжди підозріло, — прошепотала Тесса. — Особливо коли тут не прибирають уже тиждень.

Альфа з цікавістю винюхував усе навколо, час від часу зиркаючи на Еріка.
— Ти впевнений, що він не злизав щось галюциногенне? — запитав Ерік, коли пес почав нюхати лампу.

— Ні, він просто... ну, Альфа, — відповів Вирій.

— Он там щось не так. — Лея вказала на стіну біля кухні. — Дивись, панель не має сенсора, хоча має бути. Це фальш.

Вирій підійшов першим, натиснувши на кути панелі. Щось клацнуло — і частина стіни відступила. Всередині — потаємна ніша. І в ній — товста, замкнена на клямку книга в старовинній палітурці. Шкіряна, потріскана, з обпеченими краями.

На обкладинці — витончено викарбувана літера Х, а внизу — темно-червоні сліди, що не підлягали сумніву.

— Це... — Тесса зробила крок уперед. — Це точно кров?

— Як не дивно, людська. І свіжа. — Лея вже сканувала обкладинку.

— У нього є стиль, не сперечаюсь, — сказав Тео. — Якщо божевілля було б естетикою — він би очолював музей.

— Що всередині? — Ерік відкрив книгу.

Усередині — сторінки, на яких текст змішувався з кулінарними інструкціями та особистими нотатками, як у щоденнику:

«Справжній смак — не в інгредієнтах. А в очах того, хто не може втекти. Я бачив їхні страхи. Вони як гвоздика — пахнуть тільки коли розчавити.»

— Це… вірші? — перепитала Векс. — Чи рецепт тортур?

— Обидва, — тихо сказав Вирій. — Це маніфест. Книга зла, що ховається за витонченістю.

Лея перевернула кілька сторінок:

«Тесса: говорить у сні. Схильна до захисту. Може стати вразливою на 38 тижні.»

«Вирій: лідер, що не визнає цього. Його болить, коли Лея не поруч.»

Всі завмерли.

— В нас… шпигували, — прошепотала Тесса. — Він знає більше, ніж знаємо ми.

— І це лише початок, — Лея закрила книгу. — Він грає. І це — його дошка.

— Слухайте. — Тео підняв кришку від столу поруч. Там — ще одна фальшпанель. Він відкрив її.

Всередині — камера. Ще працююча. І під’єднана до зовнішнього каналу.

— Ми були під спостереженням. Увесь час, — Ерік зітхнув.

— І як довго ця гра триває, — пробурмотів Вирій, — ми ще не знаємо. Але ми вже на сцені.

Альфа гавкнув і подряпав лапою підлогу.

— Це не просто сцена, — сказала Векс. — Це пастка з шеф-оформленням.

— І з нами в головній ролі, — додала Лея. — Але нехай. Вони ще не бачили фіналу.

Усі переглянулись. Напруга витала в повітрі. Хтось грав проти них… красиво. Але занадто зухвало.