42.3 — Смак страху

Ресторан «Мізансцен» зустрів команду мертвенною тишею. Вивіска блищала вечірнім світлом, як недоречна усмішка клоуна посеред похорону. Всередині — безлюдно. Лише бліді офіціанти, що ховалися за барною стійкою, і чоловік у формі хостес тримався за голову, ніби в ній уже жив демон.

— Це… він, — прохрипів адміністратор. — Хтось доставив десерт. Ми думали, це сюрприз — від одного з постійних клієнтів. Ми… подали його. І тоді… шеф почав кричати.

— Кричати? — перепитала Векс, інстинктивно тримаючи живіт.

— Кричати… французькою. Він… не знає французької!

— Окей, — Тео витяг блокнот. — Галюцинації. Мовна активація. Можливо, глосолалія?

— Тео, не починай з глосолалії, — буркнув Ерік, озираючись. — Де десерт?

Один із офіціантів тремтячими пальцями відкрив холодильну камеру. Усередині — наче витвір мистецтва: десерт у формі розкритої троянди. Пелюстки з карамелі, серцевина — чорна, глянцева, із блиском желе. А зверху — маска. Кондитерська. Матовий пластик. На щоці — монограма «Х». Виведена, мов каліграфія.

— Стиль… виключно театральний, — промовила Лея, присідаючи. — Ідеальна подача. Але надто холодна — він не хотів, щоб це з’їли одразу.

— Він хотів ефект, — додав Вирій, зчитуючи показники з приладу. — Психоактивні сполуки. Незаконні, але не смертельні. Виводять із рівноваги. Активують зони мозку, пов’язані зі спогадами та фобіями.

— Десерт, що змушує тебе пережити найгірше… або найкраще, — пробурмотіла Тесса. — Він грається з пам’яттю.
— Шеф зараз у клініці, — уточнив адміністратор. — Він… кричав, що бачить дитинство, вогонь, потім… свою бабусю. А потім упав у кому.

— Що ж за бабуся в нього така, — хмикнув Тео. Але ніхто не посміхнувся.

Лея встала. Маска лежала на її долоні, мов доказ у суді.

— Це вже не просто загравання. Це послання.

— Ідеально прорахована доза, — додав Вирій. — Занадто майстерно. Це не імпровізація.

Векс підійшла ближче, принюхалась. І зойкнула.

— Карамель із… сандалом. І… чорний перець?

— Хто б міг подумати, що вона була сомельє, — буркнув Ерік.

— Я просто… вагітна, — відповіла Векс. — Нюх зараз працює, як у вовка.

— Цей тип — не випадковий маніяк, — прошепотала Тесса. — Він… він бачить нас. Знає, що ми розслідуватимемо це. І що відреагуємо так, як відреагували.

— Провокація? — припустив Тео.

— Запрошення, — відказала Лея.

Раптом з динаміків ресторану пролунала музика — легкий джаз, зім’ятий, як старий вініл. І в мікрофоні хтось засміявся. Хрипко. Наче зсередини залізної коробки.

— Ласкаво прошу до дегустації. Сьогоднішній курс — страх. Смакуйте повільно. Я ще повернуся. Завжди повертаюсь.
— Х

Сигнал обірвався.

Альфа, який весь час лежав біля входу, загарчав. Вперше. Низько. Глухо. Його шерсть піднялася дибки.

— Він був тут, — сказав Вирій. — Зовсім нещодавно.

— Він дихає нам у спину, — прошепотала Тесса. — І йому це подобається.

— Тоді... змусимо його подавитись власним десертом, — зціпив зуби Ерік.

— А ще... — Тео, обережно зачиняючи холодильник, кинув:

— Більше ніякого шоколаду після шостої. Я серйозно.