42.2 — Папка Х: перший дотик

— Він знає про нас усе, — сказала Лея. Тихо. Ніби зізнавалась у чомусь забороненому.

Вона стояла за великим скляним столом, а перед нею — папка Х. Розкрита. Сторінки розкладені, мов анатомічний атлас. Тільки це була анатомія їхнього життя.

— Схеми перших трьох поверхів агентства… навіть той підвальний рівень, який ми ще не використовували, — Вирій пробіг пальцями по кресленнях. — Це наша внутрішня система. Зазначені камери, сліпі зони, навіть шляхи відходу…

— Це більше, ніж шпигунство, — Лея стиснула пальці. — Це... одержимість.

Векс, Тесса, Тео й Ерік стояли трохи осторонь, кожен у своєму стані тривоги. Векс, затуливши живіт руками, ніби хтось міг його бачити крізь стіни. Тео — бігаючи поглядом від сторінки до сторінки, не наважуючись щось сказати. Ерік — з вічним напруженням у щелепі, готовий вистрілити хоч зараз. Тесса — з очима, повними бурі.

— Це мої психологічні тести, — сказала вона зненацька, вказуючи на сторінку. — Я ж їх здавала на першому тижні після знайомства з вами, ще в умовах карантину… Вони були в особистому архіві. Я закрила їх на чотири шари паролів.

— У мене тут фотографії з дитинства, — прошепотала Векс. — Вони не з мережі. Вони з... домашніх камер. Я не викладала жодної з них.

— Тут мій щоденник, — Тео опустив папку. Його голос був хрипким. — Я писав його офлайн. І... тільки на машинці.

— Усі наші місії — відсортовані, проаналізовані. Наші реакції. Рішення. Помилки, — Вирій повільно перегортав сторінки. — Це не просто стеження. Це... моделювання. Хтось вивчає нас, як персонажів в експерименті.

— Тут є навіть... — Ерік замовк, нахилившись над листом. — Хтось записав розмову між мною і Тессою, коли ми... ще не були разом. Її не міг чути ніхто.

Тиша.

— Отже, він не просто стежив, — промовила Лея, схрестивши руки. — Він був поруч.

— І не раз, — Вирій відірвав погляд від креслення. — Подивіться на цей лист. Він лежав окремо. Запис від руки: «Ваша команда — це шедевр. Я теж люблю створювати шедеври. Скоро ви спробуєте мій».

— І підпис, — додала Тесса, дивлячись на чітко виведений символ. Х.

— Я офіційно боюсь десертів, — хмикнув Тео, намагаючись полегшити напругу.

— І шпалер, — кинула Векс, але вже без усмішки.

— А я офіційно не хочу залишати нікого самих, — Ерік підійшов ближче до Тесси. Його рука торкнулася її плеча. — Якщо він був поруч… ми маємо бути разом.

Лея, як завжди, спокійна. Зовні. Але пальці стискали ручку настільки сильно, що пластик скрипів.

— Ми маємо зрозуміти, хто це. Його логіку. Його стиль. Його мотиви, — вона повільно сіла. — Він вважає себе творцем. Художником. А ми — його натхнення.

— Він назвав нас шедевром, — озвався Вирій, — отже, він відчуває зв’язок. Це не ворог-з-зовні. Це… хтось, хто хоче бути ближчим. Можливо, навіть частиною цього.

— І він хворий, — прошепотала Тесса. — Це ж... якось бридко чарівно. Як пастка, зроблена з шоколаду.

— Значить, перше — ми знайомимося з його стилем, — підсумувала Лея. — І готуємося до того, що це не останній подарунок.

У цей момент екран системи засвітився знову.

— Вхідний виклик, — сказав Вирій.

— Хто? — Тео наблизився.

— Ресторан... «Мізансцен», — відповіла Лея, читаючи повідомлення. — Напад. Хтось отруїв десерт.

— Імовірна психоактивна реакція, — додав Вирій. — Один у лікарні. Симптоми — галюцинації, марення, параліч.

— І… — Тео затнувся, глянувши на фото, що надійшло разом із тривогою. — О Боже.

На знімку — десерт у формі троянди, всередині якої — чорна маска. Кондитерська. І на щічці — монограма «Х».

— Почалось, — сказав Ерік.

Лея підвелася. Очі — холодні, точні. Погляд — сталевий.

— Готуйтесь. Ми йдемо знайомитись з його мистецтвом.