41.16 — Вечір у світлі гірлянд

Світло в агентстві було м’яким і медовим. Гірлянди звисали зі стелі, обвивали книжкові полиці, стікали хвилями вздовж перил і рам вікон. Скрізь, куди не глянь, стояли банки варення: з абрикосів, малини, яблук — кожна з написом, зробленим фломастером або кольоровими маркерами. «Смак спогадів», «Мамине літо», «Варення №421: перевірено», «Не їж без дозволу Альфи».

Альфа, до речі, ходив між людьми, наче господар вечора, обнюхуючи банки й заглядаючи у кожну чашку. Йому підв’язали маленьку хустинку з малиновими принтами — він був святковим до смішного.

У вітальні було тепло. Тесса й Векс сиділи на великому дивані, загорнуті у м’які халати, з розпущеним волоссям. У кожної — велика чашка чаю з маршмелоу, і, звісно, імпровізовані підставки під них у вигляді животиків.
– Чесно, – хмикнула Тесса, злегка торкаючи ложкою краю чашки, – не думала, що вагітність дає бонус до стабільності сервірування.

– І бонус до обжерливості, – відповіла Векс, запихаючи в рот чергову ложку меду. – Я сьогодні з’їла сім пиріжків. І грушу. І ще один пиріжок після того, як вирішила більше не їсти пиріжки.

– То була тактика, – з усмішкою встав Ерік, проходячи повз з мискою полуничного десерту. – Ви наїлися, ми встигли все приготувати. Командна робота.

– Де Тео? – поцікавилась Векс, ковтаючи чай.

– Вивчає інструкцію до гри Вирія. Така товстенна, що я думала, він Тору відкрив, – хмикнула Тесса.

– Це не інструкція, – озвався з кухні Вирій. – Це гайд до втечі з варенням. Хто не прочитав — залишиться на кухні навіки.

– Якщо залишатись на кухні — я добровільно програю, – вигукнула Векс. – Хай тільки там буде грушева пастила.

В цей момент з коридору з’явилась Лея. Її обличчя було спокійне, очі блищали від відображення гірлянд. У руках вона тримала щось загорнуте в тканину — бузкову хустку з візерунком лавандових пелюсток.

Всі обернулись.

– Це що? – запитав Тео, який саме приніс з кухні піднос із канапками.

– Маленький подарунок, – відповіла Лея тихо. – Здається, настав час, щоб це комусь знадобилось більше, ніж мені.

Вона підійшла до Тесси й обережно поклала згорток їй на коліна.

Тесса обережно розгорнула хустку. Усередині була маленька, надзвичайно м’яка вʼязана кофтинка — сіро-лавандова, з капюшоном, вив’язаними вушками і дерев’яними ґудзиками у формі зірочок.

Тиша повисла в повітрі.

Тесса провела пальцями по петельках, і в горлі защипало.

– Це… – прошепотіла вона. – Це прекрасно.

Лея лише кивнула. У її очах промайнуло щось глибоке, складне. Але вона всміхалась.

– Твоїй доньці… чи синові, – сказала вона м’яко, – буде тепло. Я пам’ятаю, як це важливо – тепло, коли світ шепоче не те, що хочеш почути.

Тесса підвелась, обережно, щоб не перевернути чай, і обняла Лею.

– Дякую, – шепнула вона. – Я… відчуваю, як ти це в’язала.

Лея усміхнулась трохи криво:

– Я в’язала це… довго. Але тепер воно точно в потрібному місці.

У цей момент у кімнату вбіг Тео, розмахуючи карткою.

– Торт готовий! Ну, майже! Але там є напис. Я покажу!

– А напис? – поцікавилась Тесса з примруженим поглядом.

– Побачиш, – підморгнув Тео. – Але до цього моменту треба всі зібратись. Офіційність вимагає дисципліни!

– Та будь ласка, – усміхнулась Векс. – Я вже на святковому положенні.

– Це ще яке положення? – Тео засміявся.

– Горизонтально-блаженне. Живіт — як килимок для святкового варення.

Усі засміялись. Гірлянди виблискували, в повітрі стояв аромат ягід і домашнього тепла. Вирій закрив на хвилинку очі, слухаючи, як сміх заповнює простір.

Щось у ньому стало тихо радісним. І навіть… трохи сумним.

Але це — інша історія.