41.8 — Квартира з варенням

Квартира бабусі пані Марії пахла домом, теплом і… легким 

ароматом свіжого варення, що приємно щипало ніздрі, викликаючи спогади з дитинства. Високі шафи, заставлені банками з різними домашніми заготовками, на столі — вишитий серветок, і в кутку — стареньке радіо тихо гравоє шансон, ніби підкреслюючи, що тут цінують спокій і традиції.

Двері відчинилися і бабуся Марія, худа, але пружна як струна, з очима, в яких блищала іскорка живого розуму, зустріла гостей.

— Ой, які ж ви молодці, — з усмішкою промовила вона, — зайшли до старенької подивитись, що я там наварила. Варення — то моя гордість!

— Доброго дня, пані Маріє, — звернулась Тесса, ніжно посміхаючись, — ми тут по справі… Отруєння абрикосовим варенням. Це ваша справа?

— Ой, ні, діти, — зітхнула бабуся, — я завжди готую сама, за старими рецептами, але про якусь отруту навіть не чула! Я ж варю варення з любов’ю.

Векс, котра стояла поруч із Тессою, невідривно дивилася на баночки на полиці.

— Пані Маріє, а що ви скажете про чоловіка, який приходив до вас із пропозицією варення «зі сном»?

Бабуся нахмурилась, ніби намагаючись пригадати:

— Та отой… такий таємничий, підозрілий. З’явився раптом, казав, що варення допоможе краще спати, і що це «секретний 

рецепт». Я одразу відмовилася — не люблю нічого незрозумілого.

Лея стояла трохи осторонь, уважно слухаючи, але ні слова не говорила. Її погляд був серйозним, а очі — наповнені тихою тривогою. Вирій, помітивши це, поклав їй руку на плече.

— Щось тебе турбує? — тихо запитав він.

Лея знизала плечима, але не відводила очей від бабусі.

— Просто… інтуїція. Можливо, нам варто перевірити цього продавця, — сказала вона.

Векс дістала блокнот і швидко записала адресу, яку дала бабуся.

— Дякую, пані Маріє, ви дуже допомогли.

Бабуся посміхнулася і несподівано підморгнула Еріку:

— А ти там не забудь про своє гарне серце — молодість швидко минає, а пам’ять про кохання залишається назавжди.

Ерік червонів, а Тесса тихо посміхнулася, погладжуючи живіт.

— Вірю, що все буде добре, — сказала вона, і її очі світилися надією.

Але саме в цей момент на порозі несподівано з’явився кіт — сивий, величний Альфа, котрий тихо нявкнув, ніби попереджаючи про щось. Вирій нахилився до нього, і між 

ними виникло мовчазне розуміння.

— Щось не так, — прошепотів Вирій, дивлячись на Лею.

А вона лише кивнула, готуючись до нових випробувань.