41.3 — Підозри і аналізи

Ранок у лабораторії був тихий, ніби навіть час там на мить уповільнив свій хід. Лея ступала крок за кроком між стерильними коридорами, спостерігаючи за білими стінами і холодним світлом ламп, що відбивалося в склі. Вона не казала ні слова, а її рухи були спокійні, ніби вона вже давно звикла до цієї атмосфери. Таємниця, яка осіла в її серці, була непомітною для інших, але важила на її думках, мов тягар, що не дає розслабитися.

В її руках — невеличка папка з направленням, а в очах — тиха напруга. Вона знала, що має здати ці аналізи, щоб переконатися: з нею все гаразд. Та саме ця звичайна дія ставала для неї якимось ритуалом, наче вона не просто перевіряла своє тіло, а намагалася зрозуміти, чи готова її доля піднести ще якісь сюрпризи.

Поки Лея проходила процедуру, далеко на парковці біля агенції Вирій стояв біля своєї машини. Він спостерігав на 

порожнє пасажирське сидіння, де ще нещодавно Лея була поруч. Рухався холодок тривоги, що сковував грудну клітку.

«Чому вона пішла без слів?» — думав він. «Що вона ховає?»

Раптом його думки перервали голоси з виходу з лікарні, де вже зібралася команда.

Тесса вийшла з лікареі, притискаючи долоню до живота і посміхаючись, коли Ерік йшов біля неї. Його руки знову ніжно обійняли її, а очі світилися турботою.

— Я не знаю, як ти це робиш, — прошепотів він. — Залишатися такою сильною, навіть коли здається, що весь світ навколо падає.

— Це ти мене тримаєш, — відповіла вона, відчуваючи, як трохи заспокоюється. — З тобою я готова до всього.

Тео з Векс йшли неподалік, весь час поглядаючи на свої телефони і обговорюючи щось між собою.

— Ти впевнена, що все добре? — зірвався Векс, погляд якої ловився на її животі. — Не хочу, щоб ти переживала.

— Я теж хвилююсь, — зізналася Тесса, — але зараз треба залишатися спокійними. Нам потрібно бути сильними — для наших малюків.

Тео, не втримуючись, прискорив крок і почав ходити взад-вперед:

— Якщо що — я готовий бігти до лікарні на двох ногах, хоч і не найшвидших, — жартував він, хоча в очах горіла тривога.

У цей момент Лея повільно виходила з лабораторії, тихо закриваючи двері за собою. Її погляд був спрямований кудись углиб себе, а думки плуталися між «Щось не так» і «Потрібно триматися».

Вирій не міг відвести погляду від порожнього місця, і в ньому зростало відчуття, що саме зараз — тут, у цю мить — щось змінюється. Не лише у них, а у всій грі, яку вони грають.

— Лея... — тихо промовив він, ніби намагаючись повернути її назад.

Але вона вже пішла.