40.47 — «Тиша після бурі»

Сцена 1 — Тесса і Ерік

Вечір опускався за вікнами офісу-агентства, кидаючи довгі тіні на розкидані папери й недопиті чашки з кавою. Світло лампи на столі створювало теплий жовтуватий ореол, що 

ніжно зігрівав кімнату і особливо виділяв живіт Тесси, який уже сміливо виступав вперед, нагадуючи про маленьке життя всередині.

Тесса сиділа на дивані, обережно гладячи свій великий живіт, що з кожним рухом нагадував про свою присутність — іноді легенько ворушився, ніби бажаючи привернути увагу. Її обличчя було втомлене, але сяяло теплотою і надією. У кутиках губ з’являлася усмішка, коли вона ловила ці маленькі поштовхи.

Ерік стояв позаду, його руки м’яко обіймали її за плечі, спускаючись вниз, щоб ніжно охопити живіт. Він притулив голову до її скроні, вдихаючи знайомий аромат — суміш її улюбленого аромату і чогось чистого, новенького, що приносила з собою вагітність.

— Ти виглядаєш… — почав він, але слова розтеклися в усмішку, — як справжня королева. З животом, який нагадує мені про цілу вселенську казку.

Тесса засміялася, ніжно ударивши його по руці.

— Королева? Скоріше як незграбна гігантська качка, яка іноді навіть самостійно не встигне піднятися з дивана без допомоги.

Ерік з іронією в очах відповів:

— Я готовий бути твоїм лицарем, що завжди підставить плече. Навіть якщо це плече має бути під живіт.

Вони посміхалися один одному, але в її очах все ж пробігала тінь тривоги.

— Еріку, іноді я боюся… Що все це може піти не так. Що з нами, з дитиною, — її голос затремтів, — з усім, що ми не контролюємо.

Він м’яко відсахнув її руку від свого обличчя, взяв її долоню у свої, стиснув ніжно.

— Ми не можемо передбачити все, — відповів він, — але разом ми сильніші за будь-які страхи. Я буду поруч. Кожен удар серця цього маленького — це наш маленький тріумф. І я вірю, що він принесе нам світло, навіть якщо темрява буде намагається закрити шлях.

Тесса зітхнула, поклавши руку на його щоку.

— Часом я відчуваю, що він вже спілкується зі мною — наче маленький таємний месенджер. Ворушиться саме тоді, коли мені сумно або страшно.

Раптом животик злегка сіпнувся, і Ерік засміявся.

— О, схоже, він вже хоче сказати “привіт” — або ж хоче відправити нам свою першу таємну місію.

Тесса сміялася разом із ним, відчуваючи, як всередині щось наповнюється теплом і силою.

— Знаєш, — сказала вона з ледь помітною усмішкою, — якщо ця дитина буде навіть частково такою ж дивакуватою, як ми з тобою, світ точно не буде нудним.

Ерік нахилився і поцілував її в лоба, і між ними з’явився мовчазний, але потужний зв’язок — тиша, наповнена обіцянками, надією і любов’ю.

У цю мить світ навколо ніби затих, дозволяючи їм побути у власному маленькому всесвіті. Але за стінами агентства вже наближалася нова буря — і їхній маленький дім, їхнє майбутнє, потребували сили, яку вони зараз збирали тут — у цій ніжності.

Сцена 2 — Векс і Тео

На другому поверсі, в затишному кутку вітальні, під широким вовняним пледом, що був розписаний дрібними кістками динозаврів (спонтанний подарунок від Леї), сиділи Векс і Тео. Векс без докору совісті кусала кислуватий лимон, після чого із задоволенням відкушувала тонкий млинець, щедро намазаний нутеллою. Тео спостерігав за цим з веселою цікавістю. Вікно, прочинене навстіж, впускало прохолоду вечірнього повітря, змішану з ароматом кориці, цитрусу і… нутелли.
— Ти знаєш, що таке справжня контрастна дієта? — пожартував він, ловлячи черговий шматок оладка.

— Контрастна? — посміхнулась Векс, — це просто мій спосіб тримати життя в балансі. Лимон — щоб було гостро, оладки — щоб було солодко. Так само, як наші майбутні батьківські будні.

— Ти... — Тео хмикнув і простягнув їй виделку з оладкою, — 

хоч раз можеш не вмочити солодке в… це?

— Це? — перепитала Векс, і грізно заглянула в тарілку, — це найкраще, що існує! Контраст смаку. Еволюційний виклик. Симфонія гостроти й ніжності.

Вона вмочила кінчик оладки в лимонний сік, прицмокнула і примружилась.

— Це хардкор, Тео. Ти би не зрозумів.

Тео поклав виделку, з виглядом пораненої гордості.

— Ага. Бо я — солодкий хлопчик. З нутеллою і травматичним дитинством.

Векс скривилася, на секунду відвернувшись, але потім знову глянула на нього — і її усмішка стала м’якшою.

— Травматичне дитинство — це я, коли в третьому класі під час контрольної з фізики у мене почались... перші гормональні сплески. Я тоді спалила чотири лампочки одним зітханням.

— Ну, принаймні ефективно.

— І блискавично, — Векс запхала до рота ще шматок лимонного оладка й розкотисто засміялась. Потім раптом зупинилася, поклавши руку на живіт. Очі зробились глибокими, замисленими.

— Він... чи вона... сьогодні гикав цілу годину. Я думала, що 

всередині хтось навчається бітбоксу.