40.46 — «Відлуння бою і тиша перемоги»

Коли Маркус сів за термінал, пальці почали танцювати по клавіатурі, вчиняючи свою майстерну хакерську симфонію. Кожен рядок коду, кожне натиснення — це ніби ритм битви, яка розгорталася навколо них.

Паралельно, у просторій залі з миготливими червоними лампочками, детективи опинилися оточеними клонованими солдатами — холодними, бездушними машинами для знищення.

Вирій вже давно перевів свій погляд у режим «бойового кутюр’є». Його рухи були швидкими й точними, наче він не просто бореться, а влаштовує імпровізований танець смерті. Однією рукою він відбивав атаки, іншою влучно стріляв — кожен постріл несли у собі потік емоцій: страх, рішучість, надію.

— Чорт! — промовив він, ухиляючись від лазерного удару, — так, хлопці, не давайте їм жодного шансу!

Лея, завжди точна і розважлива, за допомогою невеликого імпульсного гранатомета стримувала потік ворогів, не даючи їм підходити близько. Кожен вибух відбивався у стінах, наче барабанний бій.

— Схоже, вони трохи не вміють рахувати, — кинула вона, посміхаючись, — але сьогодні їхній день закінчиться.

Тесса, попри вагітність і втому, залишалася опорою. Вона підтримувала Еріка, який ледве встигав перезаряджати свій енергетичний пістолет. Їхні погляди зустрілися — мовчазний обмін силою та впевненістю.

— Тримайся, ми скоро виб’ємося з цієї м’ясорубки, — прошепотіла вона, відчуваючи тепло його руки, що стискала її.

Векс, що весь цей час пильнувала тил, зненацька кинулась у бій, влучаючи в клонів хвилею імпульсних гранат і магнітних імпульсів, які тимчасово виводили електроніку ворогів з ладу.

— Агов, я тут не просто так, — усміхнулась вона, — спробуйте тепер без мене!

Бій наростав, і клоновані солдати вже почали втрачати координацію. Маркус же, повністю занурившись у код, тремтливо натискав останні клавіші.

— П’ять секунд до деактивації системи! — прокричав він.

— Тримайте лінію! — наказав Вирій, стріляючи з плеча, — майже все!

Раптом всі клоновані солдати зупинилися, ніби хтось натиснув на паузу. Їхні очі — холодні датчики — згасли один за одним, і тиша огорнула залу.

Маркус, повільно піднявши руки вгору, наче здаючись, усміхнувся. Посмішка була щирою, переможною, тією, що говорить: «Все закінчилося. Ми виграли».

Команда розгублено спочатку, а потім зі сміхом і сльозами почала обніматися — ця перемога була надзвичайною, адже вони перемогли не тільки ворогів, а й власні страхи.

— Ми зробили це, — прошептала Тесса, притискаючи руку до живота, — тепер ми справжня родина.

В той момент Маркус зробив крок назад, його погляд став сумним і задумливим.

— Мені пора, — промовив він тихо, — мої справи ще не завершені… але це точно не ці.

Він зник так само несподівано, як і з’явився, залишаючи по собі легкий подих та надію.

Команда стояла у тиші, наповненій емоціями — вони знали, що попереду ще багато битв, але сьогодні вони отримали цінний урок: разом — вони нездоланні.