40.31 — «Післясерце»

Місце: Розколотий купол, світанок
Стан: Серце дихає. Команда — мов після бурі
Темп: Тиша, що говорить голосніше крику

Сонце піднімалося повільно, мовби боялось зруйнувати той хисткий спокій, що завис над зруйнованим кластером.

Повітря стояло свіже, але в ньому ще вчувалася електрика. Стіни купола, які ще кілька годин тому дзеркально відображали всі страхи, тепер лежали уламками, всіяними уламками сердець — керамічних, електронних і справжніх.

У центрі — команда. Живі. Але вже трохи інші.

Перше дихання

— Хтось... щипніть мене, — пробурмотів Тео, лежачи на спині серед уламків. — Якщо це рай, він має трохи більше кави.

— Як ти? — Векс нахилилася до нього, погладжуючи волосся, що стирчало в усі боки, ніби навіть після міжпросторового спалаху його зачіска зберігала хаос.

— Як після першого побачення з чорноротою бабцею на ринку. Ти не забуваєш, але живеш далі.

Векс посміхнулась крізь сльози, поцілувала його в чоло.

— Вперше ти не сказав нічого вульгарного. Я повинна хвилюватися?

— Може, я перезавантажився. А може… я навчився від тебе.

— Нарешті, бляха, хоч хтось.

Дитина

Тесса сиділа на уламку й тримала долоні на животі. Вітер погойдував пасма її волосся, що вибилися з плетива.

Її очі були напівзаплющені — вона чула. Не вухами. Не розумом. А чимось глибше.
— «Мамо?»

Голос. Знову. Легкий, ніжний, як подих кульбаби. Вперше — чітко.

— Ти тут? — прошепотіла Тесса, не дивлячись ні на кого. — Зі мною?

— «Я завжди був. Я просто не знав, як говорити. Але тепер ти мене чуєш, так?»

— Так… — її губи тремтіли. — А як тебе звати?

— «Ми ще не вирішили. Але мені здається… я — Лум.»

— Лум? — вона посміхнулась. — Світло?

—«Світло між рішеннями. Не вибір — а простір між виборами. Там, де є шанс.»

Ерік підійшов, сів поруч. Обережно, мов боявся потривожити момент.

— Ти знову говориш із ним? — тихо.

Тесса кивнула.

— Він назвав себе Лум.

— Це ім’я... — Ерік провів пальцем по її долоні. — Воно пасує йому. Він уже міняє цей світ.
— Він... міняє мене. Я завжди думала, що любов — це слабкість. А вона виявилась... глючним оновленням, яке все лагодить.

— Ну… крім кавомашини, — прошепотів Ерік. — Вона померла героїчно.

Лея і Вирій

Лея стояла біля одного з уламків, на якому ще було видно напис: Серце — знищити. Вона зішкрябала його ножем, доки не залишилось тільки Серце.

— Що ти робиш? — Вирій підійшов ззаду, його голос — обережний, майже боязкий.

— Я лишаю те, що ми врятували, — відповіла вона. — А не те, що нам наказували знищити.

— Ти досі думаєш… що я міг зрадити?

Лея подивилася на нього. Уперше — без фільтрів.

— Я думала, що серце — це щось... стабільне. Константа. А потім побачила, як воно змінюється. Пульсує. Помирає і знову б’ється. І, знаєш, що найстрашніше?

— Що?

— Те, що ти — теж таке серце. А я… в ньому.

Він торкнувся її щоки.

— Я не можу обіцяти, що ніколи не змінюсь. Але обіцяю… що ти завжди будеш у моєму коді. Не як змінна. А як константа.

— Гівнюк, — прошепотіла вона, притискаючись лобом до нього. — Хто тебе програмував, романтичний скрипт?

— Лея…

— Замовкни й поцілуй мене вже.

Фінал сцени

Усі зібралися довкола залишків центральної платформи. Вона ще пульсувала — не системою, а чимось іншим. Живим.

Проєкт K завершено.
Об'єкт 0 не знищено. Трансформація: дозволена.
Серце: збережено.

Всі мовчали. Але тиша була не страшною — вона була простором для нового початку.

Тео кинув ложку вгору. Вона підлетіла і… зависла.

— Хто хоче морозива? — озвався він. — Може, світ і не врятували повністю, але я гідний ванільного з карамеллю.

Векс засміялась:

— Але не м’ятного. Це злочин.
— Серйозно, — додала Лея, — м’ятне — це пастка, а не смак.

— Може, світ іще не врятовано, — Тесса дивилася на обрій. — Але він уже більше не самотній.

Ерік узяв її за руку. А Лум — усміхнувся в її серці.