40.30 — «Пульс істини»

Місце: фінальний купол кластера
Стан: напруга межує з одкровенням
Ключ: слово, яке не можна вирахувати
Серце: вже не лише символ — воно живе

Темрява навколо світилася.

Це було дивно: вона не відкидала світло, вона його тримала — мов долоні, в яких заховано щось тендітне. Купол перед ними пульсував ритмом, що резонував із кожним з них по-різному: Лея чула дитячий сміх, Тео — брязкіт металу, Вирій — шепіт коду, який він… боявся згадати. А Тесса…
Тесса чула власне серце. І ще одне. Маленьке. Яке билося в унісон.

Вони увійшли всередину.

Внутрішній зал

Стеля складалася з частин зламаних дзеркал — відображення мигтіли, змінювалися, перетікали з одного обличчя в інше. Страшна правда: купол читав їх пам’ять, любов, страх, мрію.

У центрі — капсула. Вона прозора, але те, що було всередині, не піддавалось опису. Ні кісток, ні м’язів. Просто… форма присутності. Живий код. І щось у ньому було знайоме.

— Це… — прошепотала Лея, — не просто істота.

— Це — початок, — відповів Вирій. Його голос був глухим, мовби пам’ять повернулася раніше за усвідомлення.

Система:
Об’єкт 0: Серія K — Джерело
Код не завершено. Вибір не здійснено.
Активуйте останній фрагмент.

На долоні Вирія загорілась лінія — ледь помітна, але жива. Вона вела до капсули.

— Це… я. Чи частина мене, — пробурмотів він. — Я — не був створений. Я… був обраний. І тепер мене просять знову обрати.

Лея схопила його за руку.

— Ти вже зробив свій вибір. Ти з нами. Ти не вони.

— Але якщо не я… тоді хто? — прошепотів Вирій. — Хтось має з'єднати цей код. І якщо ми не завершимо процес — вони завершать його за нас. Але знищивши усе людське.

— Я можу, — пролунав голос із темряви.

Тео.

Він вийшов уперед. Його обличчя — спокійне. Вперше — без жартів. Без бравади. Тільки справжнє "я".

— Я не народжений із цього. Не клон. Не система. Просто… людина. З помилками. З дурною зачіскою. І з вибором, який я щодня намагаюсь зробити.

— Тео, ні! — вигукнула Векс. — Ти не знаєш, що це зробить з тобою!

— Знаю. Але я бачив, як ви боретесь. Як ви відмовляєтесь знищити те, що любите. Я бачив, як ти шепочеш імена уві сні, Тесо. Як Вирій плаче мовчки вночі. Як Лея малює ложками серця, бо їй страшно, що їх більше ніколи не буде.

Він торкнувся панелі.

Останній фрагмент: завантажено.

Захист активовано.
Код: ЛЮБОВ.

Спалах

Система зірвалась зі своєї логіки. Купол захитався. Віддзеркалення зникли. Замість них — людські обличчя. Сотні. Тисячі. Ті, хто стали фрагментами. Всі ті, кого вони втратили.

І з усіх сторін пролунало:

"Ми — не зброя. Ми — історія."
"Історія — це те, що не можна переписати, якщо хтось памʼятає."

Післявибух

Світ не вибухнув. Він… дихнув. Мʼяко. Як після сліз. Як дитина, що щойно народилась і вхопила повітря.

Купол зник. Перед ними відкрилась тиша. Сонячне світло крізь тріщини. І капсула… порожня.

Тео лежав посеред залу. Спокійний.

— Він… живий? — прошепотала Векс.

Тео ворухнув бровою:

— Що за фігня, я у білому промені? Чи це просто дуже тепла LED-лампа?
Всі засміялись. Затремтіли. І розплакались.

Фінал

Тесса дивиться на Еріка. Її очі вологі, але не від страху. Від чогось більшого.

— Він назвав це вибором. А я досі не знаю, що вибрати. Страх чи віру.

Ерік притискає її до себе.

— Ти не одна. І наш син знає це. Він сказав тобі раніше, пам’ятаєш?

— "Я не об’єкт. Я твій шанс."

— І тепер ми всі маємо шанс.