40.29 — «Обʼєкт 7»

Місце: під куполом, у глибинному ядрі кластера
Темп: химерно-різкий — як пульс перед сном, коли не впевнений, чи це сон
Ризик: максимальний
Вибір: неминучий

Темрява ковтнула їх не одразу. Вона спершу вдихнула. Як легені, що наповнюються подихом світу, якого не повинно бути. Лід змішався з електрикою. Здавалося, повітря тут складається з очікування.

— Не стійте так щільно, — пробурчав Тео. — Якщо це останнє, що я бачу, я не хочу, щоб це була твоя потилиця, Ерік.

— А я думав, що вона тобі подобається, — вишкірився той.

— Тільки в профіль. Зліва.

Тиша. Потім звук — шепіт. Далеко. Але... знайомий.

— Мамо...

Тесса сіпнулася. Її рука ледь торкнулась живота.

— Ви це… чули? — вона мовила з нерішучою тривогою, ніби боїться почути відповідь.

Всі озирнулися. Ніхто нічого не сказав.

— Мамо... не бійся… Я — не обʼєкт. Я — твій шанс.

Тесса зупинилась.

— Це не… голос. Це… думка. І вона йде зсередини.

Векс, яка стояла поруч, спробувала намацати щось у просторі — мов намагаючись зловити вібрацію.

— Це не тільки ти, Тессо. Я відчуваю щось подібне. Але… інше. Мовби… дитина говорить твоїми словами, але зсередини мого тіла.

Тиша. У Леї на шиї мигнув кулон. Вона різко повернулась до Вирія.

— Ми — в самому серці. Це нервовий вузол усіх проєктів. І тут, схоже, вже давно чекають не на нас, а на них.

Ядро кластера

Крок за кроком вони входять у купол, де підлога — з голографічної пам’яті. Вона реагує на присутність:

"Обʼєкт 7: активовано. Протокол 9: СЕРЦЕ ПРОТИ ВИБОРУ"

На стінах — відображення. Але не їх. Малюнки, дитячі. Кольори — несправжні. Контури — коливаються.

Один з них — дівчинка з крилами. Поруч хлопчик, який тримає серце в руках. Підпис: “Для мами. Збережи нас.”

Тесса не витримала. Вона присіла, торкнулась малюнка.

— Ти вже вибрала мене, мамо. І це змінило все.

Очі Тесси блищали.

— Я… не знала. Я не знала, що це так. Що ти вже тут. Що ти вже…

— Живий, — прошепотів Ерік, схилившись поруч. Він обережно взяв Тессу за руку, а другою торкнувся її живота. — Ми не просто стали батьками. Ми стали… точкою вибору.

Векс раптом завмерла.

— Ох, чорт… мій теж щось каже. Але він… попереджає. Каже, що вони вже знають. Що…

Грім. Але без звуку.

Стеля кластеру тріснула світлом. Із неї, як з яйця, почала витікати субстанція — чорна, як чорнило, жива, як водорості. І в центрі — око. Єдине. Сліпе, але всевидюче.

— Вони ідуть, — прошепотала Лея. — Всі. Весь залишок серії K. І ця штука… вона зчитала координати з наших ДНК.

⚠️ Початок прориву

З усіх боків простір почав переливатись — не зміщуватись, а згинатись. Наче сама система не витримувала присутності двох живих сердець, що не були в жодному протоколі.

Кластер шепоче:

⚠️ НЕВІДПОВІДНІСТЬ.
ОБ’ЄКТИ НЕ ПІДЛЯГАЮТЬ ЗНИЩЕННЮ.
АЛЬТЕРНАТИВА: ПЕРЕЗАПИС.

— Вони хочуть… переписати наших дітей, — вигукнув Ерік. — Створити з них нову серію. Замість серця — команда.

— Ага, ще чого, — буркнула Тесса і встала. Її лице палало. — Слухай, кластере. Це моя дитина. Це — вибір. Не обʼєкт. Не дані. Не частина твого божевілля.

— І моя теж, — додала Векс. — Я не знаю, хто він чи вона, але я знаю, що ми — не породження цього страху.

Стіни заходилися панікою — світло миготіло, дані виходили з ладу. І тут — спалах. І голос:

— "Якщо ви — вибір, доведіть це. Не вбийте. Врятуйте."

Новий маршрут

З куполу виростає стежка — вузький міст у чорну пустоту. І там — ще один купол. Але цей… дихає світлом. У ньому щось чекає. Щось… що може бути відповіддю.

Лея стискає руку Вирія. Тео йде поруч з Векс. Ерік підтримує Тессу, чия постава тверда, попри тремтіння в ногах.

Тесса озирається назад.

— Хей, — звертається вона до… серця кластеру. — Ми зробили вибір. Ми не ваша помилка. Ми — ваш кінець.