40.28 — «Кластер, що дихає»

Місце: координати глибокого коду. Точка, яку Лора називала «Місце до вибору»
Час: не визначено. Там годинники не працюють.
Темп: моторошно-динамічний. Все відчувається ніби всередині сну, що може з’їсти тебе за необережність.

Вхід до кластеру виглядав… живим.

Стіни — не з металу й не з бетону. Вони пульсували, мов м’язи, вкриті дрібним електричним пилом. Кожна панель дихала на частоті людського серця, а десь у глибині — ніби чутно було пульс ще одного, але глибшого, штучного. Можливо, це й було саме те серце, яке хотіла знищити система.

— Ніби ми залізли в нутро чогось, що не хоче нас тут, — прошепотала Векс, змахуючи з плеча прозору павутинку, яка щойно засвітилась блакитним.

— Може, і не хоче. Але ми все одно залишимось, — відповіла Тесса. Вона тримала руки на животі. Її дитина… не спала.

— Вона ворушиться. Відчуває, що ми поруч з чимось… неправильним.

Ерік повільно провів пальцем по стіні. Вона реагувала, як шкіра: напружувалась, дихала, навіть стискалась у складки.

— Це не просто кластер, — промовив він. — Це архітектура мислення. Лора казала, що серія K не будувалась… її вирощували.

— Вони… рослини? — Тео здригнувся.

— Вони — результат ідеї, що думка має форму. І коли думку замкнули у штучну вітальність, вона почала… давати паростки.

Всі мовчали.

Аж раптом — звук. Шурхіт. Як коли хтось із силою витягує дроти зі старого роутера, і при цьому стогне сам корпус.

— За нами хтось є, — сказала Лея. Вона вже мала ніж у руці. Її очі — не людські. Більш котячі. Сфокусовані.

— Тихо, — прошепотів Вирій. — Я теж це чую. І це… не рух. Це думка. Вона повзає.

Глибше в тунель

Прохід вів до куполу, що висів у повітрі. Без опори. Він був прозорий, але за ним — темрява. Темрява не як відсутність світла, а як згусток усіх страхів одразу.

— Якщо я скажу, що це мені подобається… — буркнув Тео, — …то я буду брехати. Дуже щиро і дуже багато.

— Звикнеш, — кинула Векс. — У нас романтика з Тео почалась у вентиляційній шахті. Теж темно, теж страшно. Ну і він тоді ще трохи був проти мене.

— Трохи? — Тео пирхнув. — Я намагався арештувати тебе.

— А тепер ти несеш мій рюкзак. Прогрес!

Сміх зникає, коли Ерік підіймає голову до стелі купола.

— Подивіться...

Усі погляди спрямовуються вгору.

На внутрішній частині куполу — відображення кожного з них. Але не поточні. Інші. Вибори, які вони не зробили.

— Це... це я, — прошепотала Лея. — Я залишилась із матір’ю. Я не втекла. І я... померла? — її відображення у стелі перетворилось на фрагмент скла.

Тесса побачила себе — без дитини, з пістолетом, кров’ю на руці, й... самотня.

— Я зробила інший вибір. І загубилась.
Вірій дивився вгору довго. Там — він з Лорою. Лора тримає його руку. А Лея зникає, як пісок у воді.

— Це… не те майбутнє, — сказав він.

— Це тіні, — мовив Ерік. — Тут зібрано всі версії наших рішень. Це — центр точки нульового впливу. Якщо ми помилимось тут — все інше розпадеться.

— Але якщо не ризикнемо — залишимось в межах заданого сценарію, — додала Тесса. — А я вже не живу за чийсь сценарій.

⚠️ ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Купол спалахує червоним.
На всіх екранах:

⚠️ ПРОЄКТ K: ПРОБУДЖЕННЯ ЗАПУЩЕНО
ЦІЛЬ: СЕРЦЕ. СТАН: АКТИВНЕ.
ОБ’ЄКТ 7: ТЕС
СТАТУС: Небезпека — Природна Вибіркова Аномалія

— Ти це бачиш? — Лея схопила Тессу за руку.

— Я — "обʼєкт 7"? — Тесса посміхнулась криво. — Чорт, я навіть не перша? Ображаюсь.

— "Природна аномалія"? — здивовано Векс. — Тес, ти народжуєш… вибір?

— Можливо. І знаєш що? Я вирішила — ми підемо далі.

У центрі куполу відкривається отвір.

Темрява за ним дихає. Занадто знайомо. Надто небезпечно. Занадто… важливо, щоби повернутись.

— Що в нас попереду? — Тео переводить подих.

— Все. І ще трошки. І можливо — сам Час, який ми намагаємось змінити, — сказав Вирій.

— То ходімо змінювати, — кивнула Тесса.