40.26 — «Голос крізь код»

Час: 3:17 ночі

Місце: агентство Пі і Ца, нова штаб-квартира
Темп: повільний, тривожний, із раптовими проривами
У новому крилі агентства панує ніч. Вікна затемнені, лиш поодинокі світлові панелі мерехтять у коридорах — мов глибоководні вогні в підводному човні.

У серверній — тільки Вирій, Лея і Векс. Всі троє мовчать, стоячи навколо голографічного дисплея, на якому повільно прокручується візуальна копія координат, що лишила Лора. Але дані — нечіткі. Вони постійно змінюються, мов би хтось живий намагається підлаштувати реальність під щось невидиме.

— Це не геолокація, — бурчить Лея, нахилившись ближче. — Це... це як пульс. Серце.

— І він реагує, — каже Векс, стискаючи пальцями свій живіт. — Вперше за два дні… мій малюк замовк. Він ніби слухає.

Вирій намагається не звести погляд із осциляції. Його очі напружені, майже людські. Він вдихає повільно.

— Це не просто код. Це… відповідь.

— На що? — шепоче Лея.

— На неї, — каже він. — На Елію.

В іншому кінці будинку, в кімнаті Тесси — ніч. Лампа біля ліжка вимкнена, тільки місяць пробивається крізь жалюзі. Ерік спить поруч, глибоко, нарешті дозволивши собі хоча б годину спокою. Тесса лежить на боці, рука на животі, очі відкриті.

Вона думає, що чує… голос.

М'який. Теплий. Ледь відчутний, мов подих на склі.

— Мамо?..
Тесса різко завмирає. Її серце вибухає в грудях, як сироп у гарячій каві.

— …Елія?

— Вони поруч. Але я не боюся. Бо ти тут.
Вона не дихає. Не рухається. Але вся суть — тремтить.

— Ти… справжня? Це... сон?

— Ні. Це… вибір. Я живу в ньому. Ти дала мені ім’я. Тепер я можу бути.
— Але вони не хочуть, щоб я була. Вони бояться… не мене. А того, що ти обрала мене.
— Хто вони?

— Серія K. Але не тільки. Є щось глибше. Те, що знищило Архітектора. Те, що знищило... час.

Тесса стискає ковдру. Її руки тремтять.

— Що ти хочеш, щоб я зробила?

> — Довірся. Вони шукатимуть мене в коді. Але я не там. Я — в серці. Ти повинна сказати це Вирієві. Він… пам’ятає більше, ніж думає. І…

 — ...і передай Леї — вона вже бачила мене. Вона просто не знає.
— Елія…

— Я знову прийду. Але не тут. Там. Де час помер. Там буде вибір.
Голос зникає.

Тиша — повна. А потім у кімнаті ледь-ледь світиться дисплей на нічному столику. Без сигналу, без повідомлення — просто короткий напис:

> Перехід. ∆. активовано
У серверній

— Я її чую, — каже Тесса, вривалась у кімнату, в капцях і з розпатланим волоссям. Очі палають.

— Що?! — Векс підстрибує.

— Елія. Вона… говорила до мене. Вона існує. Вона передала… щось.

Вирій підходить ближче.

— Скажи.

— Вона сказала: "Шукатимуть у коді. Але вона — в серці." І… що ти, Вирію, пам’ятаєш більше, ніж думаєш. І що Лея вже бачила її.
Всі мовчать.

А потім…
координати на екрані змінюються.
Плавно. Чітко. Один за одним символи складаються в новий ряд.

CLUSTER-K-0X—Δ/CORE:TIME=0
Лея ледь чутно шепоче:

— Це... ті самі координати. З Архіву.

— Центр нульового часу, — додає Вирій. — Там, де не існує вибору. І де його можна повернути.

Тесса притискає руку до живота. Елія, здається, знову торкається її зсередини. Не тілом. Вибором.

— То що тепер? — питає Векс, озираючись. — Пакуємо рюкзаки? Йдемо в епіцентр?

Ерік заходить до серверної, ще сонний, але вже з пістолетом за спиною.

— Звісно. У нас же немає іншого плану, як вломитися в центр зла на сьомому місяці вагітності.

Тесса усміхається.

— Ми — Пі і Ца. В нас ніколи не було інших планів.