40.16 — «Нитка у темряві

Локація: закинута вежа-корпус "V.13", за містом. Ніч. Дощ.
Місце, про яке не згадували в жодному з офіційних звітів. Мапи стирають його — а координати, які лишила Лора, ведуть саме туди.

Під'їзд на броньованому фургоні. Вікна затуманені. Лід стікає по склу, наче вежа плаче — не дощем, а часом.

— Ну що ж, — буркнув Тео, оглядаючи споруду, що здіймалася над ними чорною артерією в небо. — Виглядає цілком… непривітно.

— Ідеально, — мовила Лея, озброєна двома планшетами й бездоганним холодним поглядом. — Саме так виглядають місця, де ховають правду.

Тесса сиділа ще в машині. Тримає живіт. Дитина рухається. Неспокійно.

— Ти відчуваєш це? — спитав Ерік, схилившись до неї.

— Вежа — як орган. І зараз у нього тахікардія, — бурмотіла вона, тримаючись за ремінь безпеки, хоч машина вже зупинилась. — Тут щось дихає. Щось… не хоче, щоб ми зайшли.

Вирій вийшов першим. Дощ змочив його волосся, і світло ліхтаря мерехтіло на обличчі, ніби зчитувало: "Ца іде додому". Його голос — спокійний, але глибокий:

— Тут раніше щось творили. І воно не зупинилось
Всередині. Перший рівень.

Коридори — стерильні й проржавілі водночас. Парадокс.
Світло часом блимає. На стінах — старі помітки: "Серія Т", "Проект S: злиття невідоме", "Клас небезпеки — самосвідомість".

— Тільки мені здається, чи вони тут вирощували не просто серії… — Векс повільно йшла, тримаючи електричну шаблю при боці, — …а віру?

— У що? — перепитала Тесса.

— У контроль, — втрутилась Лея. — Коли система боїться вибору, вона створює релігію правил.

— Але хтось мав сумніви, — вказав Вирій на старий графіт: намальоване серце, і в ньому — розлам.
На третьому поверсі.

Двері із символом ∆.

— Код доступу? — прошепотіла Лея.

— Спогад, — сказав Ца, не замислюючись. І торкнувся панелі.

Двері відкрились.

— Тепер мене офіційно лякає твоя здогадливість, — Тео прокашлявся. — Або ти просто надто добре гадаєш у "клонову рулетку".

— Він не гадає, — Тесса подивилась на Вирія. — Він пам’ятає більше, ніж зізнається.
Кімната всередині — майже порожня.
Посередині — крісло. Старе. В обривках сенсорів.
На стінах — проєкції. Старі записи.

ГОЛОС:

— "Субʼєкт K-01 відмовився від завдання. Декларує: «я — не функція». Запис класифіковано. Статус — нестабільна самосвідомість."
ГОЛОС 2 (жінка, можливо — програмістка):
— "А що, якщо вона має рацію? Ми створили когось, хто не хоче вбивати. Це провал? Чи, можливо… успіх?"
Запис завертається петлею. Повтор.

Тиша. Потім: клацання.
На підлозі — портативний куб архіву. Тео піднімає.

— Це автономний фрагмент з Лориної серії. Він тут чекав.

— Що в ньому? — запитала Лея.

Тео ввімкнув проєкцію. Зʼявилось зображення: силует дівчинки. Інший, не Лора. Але схожий.

— Серія K-01. Фаза 0. Перший, хто сказав "ні". — прочитала Векс уголос.

— Вона ще жива? — прошепотала Тесса.

— Її спогад — точно, — Ерік увімкнув додатковий канал. — І, здається, це саме та, кого Лора хотіла знайти.

Світло блимає. Грім.
Заглушка на сервері — зникає. У кімнаті мерехтить новий рядок:
«Проєкт K: Пробудження дозволене. Серце — знищити.»
— Вони знають, що ми тут, — видихає Вирій.

І саме в цей момент — удар.
Підлога здригається. Десь внизу — звук, як крик машини.

— А от і вони, — каже Тесса, дістаючи зброю. — Почалась вечірка.