40.15 — «Передісторія серця»

Локація: головний зал агентства, ніч.
На столі — розкидані скріншоти, старі голографічні звіти, зношена коробка з логотипом «Проєкт K» і ще теплий чай, якого ніхто не торкнувся. Тиша розривається лише клацанням клавіш. У центрі всього — Тесса. Сидить, обнявши чашку, живіт підпирає край столу. Вона мовчить, але очі — світяться.

— Вона була не першою, — каже Ерік, стоячи біля проєктора, на якому горить фраза: «Саботаж: Пов’язаний фрагмент не підлягає відновленню».

— Але й не останньою, — додає Лея, намагаючись розшифрувати ядро. — Цей кластер мав бути заблокований. Але хтось його залишив відкритим.

— Свідомо, — втручається Вирій. Він обережно тримає в руках сріблясту пластину з кодовим маркером. — Тут була закладка. Старий тип. Дата — десять років до запуску K.

Тео обережно бере її. Прочитує:

«Проєкт розвивається в неправильному напрямку. Якщо це читаєш — збережи те, що справжнє. Пам’ять — не вада. Це серце.»
Векс злегка схилилася до екрана, тримаючи руку на животі. Голос її глибший, ніж зазвичай:

— Хтось ізсередини намагався втримати людяність у системі. Вони створили прототип, який мав не лише функції. А співчуття.

— Але співчуття неефективне для задач у зоні ризику, — кинула Лея сухо, як констатацію. — Саме тому серію K перезапустили.

— І стерли всіх, хто відмовився виконувати накази, — прошепотала Тесса. Її голос — тихий, але в ньому щось ламається. — А потім створили нових. Порожніх.

— Не зовсім порожніх, — Вирій відкриває новий файл. — Дивіться.

На екрані з’являється відео. Камера спостереження. Приміщення — якесь сховище. Маленька дівчинка — із серії, схожої на Лору, тільки значно раніше. Вона малює на стіні… серце. У кутку кімнати — чоловік у білому. Його обличчя не видно.

— «Ти пам’ятаєш?» — питає він.

— «Я… я хочу пам’ятати. Бо пам’ять — це як тато. Вона тримає тебе за руку, навіть якщо не видно…»

Кадр гасне.

— Я не витримаю, — Тесса зривається на ноги, іде до вікна. — Це… це було не просто лабораторія. Це був дитбудинок. Для тих, кого виростили не як людей. А як інструменти.

— Це пояснює все, — шепоче Векс. — Співчуття не було частиною протоколу. Воно було… вірусом. Але хорошим. Людським. Його хтось заклав спеціально.

Ерік перехоплює погляд Леї:

— Це і є те, що вони хочуть знищити. Вибір. Здатність відчути — і вирішити не виконувати наказ.

— А тому проєкт K — не просто проєкт. Це війна двох концепцій, — Лея відходить від столу. — А ми… стоїмо між ними.
Сцена біля вікна.

Тесса мовчить. Ерік підходить. Стоїть поруч, не торкається.

— Ти чуєш іноді… як рухається всередині? — питає він тихо.

— Постійно, — вона усміхається, крізь сльози. — Це як код, що набирається десь глибоко, без клавіш. М’яко. Але наполегливо.

— І що він каже?

Тесса повертає до нього обличчя:

— Пам’ятай. І живи. Навіть якщо світ каже «забудь».

Він кладе руку їй на плече.
— Якщо ти зламаєшся — я триматиму.

— Якщо ти зрадиш — я стрілятиму, — додає вона, але крізь сміх.

— По-чесному, — усміхається Ерік.
Повернення до столу.

— Тоді все змінюється, — каже Тео. — Ми більше не просто детективи. Ми — ті, хто носить в собі те, що хотіли знищити.

— Памʼять. — Вирій зупиняється. — І серце.

— Це не кінець, — каже Лея, вже дивлячись на новий файл. — Це початок. Справжньої справи. Ми знайдемо тих, хто лишив закладки. І врятуємо те, що в них було живе.

Тесса піднімає чашку:

— За тих, хто памʼятає.

Всі — мовчки, але впевнено — піднімають чашки. І в цьому жесті немає пафосу. Лише справжність.